Фізіологія жіночої депресії Вікторія Андрусів «Физиология женской депрессии» – первая, успешная попытка Виктории Андрусив написать прозу. Мастерски владея словом она смогла себе это позволить. У нее есть, что сказать. Уехав за границу в поисках работы, автор часто проводила вечера в одиночестве, в том времени, которое наталкивает человека на размышления. Наблюдая, вспоминая и думая, в ней накипали страсти, эмоции, душевные переживания. Она не придумывала героев своих рассказов – они жили в ее представлении и однажды вырвались на волю. Вікторія Андрусів Фізіологія жіночої депресії © «Ліра-Плюс», 2012 Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав. © Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru) Від автора Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто, вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, щоби висловлювати свої бажання, незадоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові, і хочеться змайструвати собі з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері, і твердо знати, що він завжди там є, і нікуди не дінеться, а ти завжди можеш прийти до нього і перекинутися слівцем про се, про те… І я була би безмежно щаслива, що у мене є уважний і чуйний співбесідник – те, чого так бракує мені все життя тут, серед людей… Передмова «Фізіологія жіночої депресії» – перша прозова книга поетеси Вікторії Андрусів. Як і в попередніх поетичних збірках, авторка у своїх оповіданнях та новелах залишається такою ж самобутньою і емоційно енергетичною. Перед нами ціла галерея житейських портретів із неповторними долями і внутрішнім світом, із радощами і печалями, неоднаковими статками і соціальним станом… Проте всі вони, такі несхожі і різні, об’єднані одним – співпереживанням і великою любов’ю автора до людини та світу, в якому живемо.      Дмитро Кешеля Протиріччя Сон-казка Як оті лебідь, щука і рак – не могли Тіло, Душа та Розум дійти злагоди, хоч існували у єдиному середовищі. – Ну, що то у нас за життя таке? – нарікав Розум. – Ще не було хвилини, аби ми всі троє заспівали в унісон. Вже скільки років співіснуємо, а кожен свою партію тягне. – Ви знаєте, як це важко у нашому становищі, – намагалася виправдатись Душа. – Господарка наша – натура творча, і постійний стан внутрішнього протиріччя допомагає акумулювати тебе, Розуме, та вимучити у черговий раз мене і створити завдяки цьому щось геніальне. Ніхто й не підозрює, що найбільше страждаю від цього я. Тіло Вона (Господарка наша) весь час впорядковує, Розум тримає у тонусі, а я вже – як зболіла рана: де не торкнеш – там пече… Мусимо якось Їй допомогти, бо вам добре, а мене хутчіш за усіх Вона віддасть Богові. – Та ти ж єдина серед нас, що з Ним спілкуєшся, а ще нарікаєш. Твоя Примадонна дала тобі такі повноваження, що ти у нас – за отамана! Деколи не завадило б прислухатись і до мого голосу. Не останній, все ж таки, у цьому оркестрі, – хизувався Розум. – То ти на що натякаєш? – образилося Тіло. – Хочеш сказати, що я маю серед вас останнє місце? Так, мене дійсно найлегше плекати, і Вона мене не ображає – спортзали, теніс, плавання, але ви чудово знаєте – це тільки зовнішній бік медалі, а без вас я – порожнє місце. – Правильно, – вступилася за Тіло Душа. – Та тільки Розум цього не розуміє. Він у нас дуже практичний і цілеспрямований пан, і там, де нас потрібно підтримати, він завжди застосовує свою аналітику, і все летить шкереберть. Згадай, скільки ми були з тобою в гармонії, а прискіпливий Розум казав: «Ні!»… – Отже, – перебив Розум, – ми зібрались тут, панове, аби цьому безладу поставити нарешті край. Бо хто допоможе їй, як не ми… Пригадаємо ситуації, в яких найбільше процвітав наш антагонізм і, відштовхуючись від цього, намагатимемось подібного не допустити. – А пам’ятаєш, – повеселішало Тіло, – ті роки, коли я було ще таким молоденьким і тендітним, і кожен за мною захоплено оглядався. Не за тобою, Душе, і, поміть, не за тобою, Розуме, а саме за мною! Душа тоді була ще зовсім наївна, довірлива, ледь розпускала свої чари, а про тебе, Розуме (хи-хи!), мало що взагалі знали. Хоч, насправді, ту ситуацію сплюндрував саме ти. Так от, у мені, гарному і юному, тендітна душа випустила перший пагінець – паросток кохання, і розквітав він так боязко і зворушливо, що лишень цілковитий «сухар» міг так грубо і безжалісно зупинити цей процес… – Так, – виправдовувався Розум, – хоч я був тоді ще молодий і зелений, але чітко знав, що всілякі службові романи до добра не доводять. А несуть із собою крах кар’єри та деградацію професійного розвитку. От і підказав їй, як треба себе вести в таких обставинах. – Але ж ти добряче мене тоді потоптав, – схлипнула Душа, зворушена далекими спогадами (та рана їй боліла і дотепер). – Ти мене тоді так спотворив, що разом зі мною вже хворіло юне ще тоді, нічим не осквернене Тіло. Ти всіх нас приструнив до ноги. І жоден з нас цього не забуде – ні я, ні Тіло, ні Вона. Адже так, як тоді, Вона опісля ніколи не сяяла. За все життя я не випромінювала такого тепла для неї, такої радості, блаженства. – Ну досить вже, – зупинив Розум, – це те, що ви, дурні баби, називаєте Першим Коханням. І що з того вийшло? Якби ти настояла на своєму, то отримала б перемогу, але ж ти добровільно прислухалася до мого голосу і… вчинила правильно. Бо інакше, хто його знає, чим би все скінчилося? Можливо, вона не написала б вже жодного рядка, а стала такою собі провінційною бабенцією з баняками і домашніми клопотами… А Вона ж у нас он яка! Подивіться на Неї у роботі – зібрана, зосереджена, аналітична – справжній професіонал. Там їй, Душенько, зовсім не до тебе. – Та йди ти, – образилась Душа, – то Вона завдяки тобі такою стала. Ти їй, можна сказати, життя зіпсував (всі ви, чоловіки, однакові!). Подеколи Вона вже стає подібною до робота. І все чому? Від безвиході!. Бо такий бовдур, як ти, весь час її програмував: «Не слухайся Душі, Вона не приведе тебе до прогресу…» Згодься, до Тіла ти не ставився так прискіпливо, як до мене. Та це й зрозуміло. Аби була можливість акумулювати думки у вчинки, потрібно, перш за все, відмінне здоров’я, фізичний тонус, а Душа в цій справі – як зайвий мотлох… – Отож бо… – задоволено потер руки Розум. – Гадаю, і Тіло мене в цьому підтримає. Нічого Господарка наша не досягла б, якби ми з Тілом її не стимулювали… – Не знаю, Розуме, я не зовсім із тобою згодна… Мені набагато затишніше, коли ми з Душею перебуваємо у гармонії. Це відразу і по Господарці видно – вона усміхається, починає частіше задивлятися на себе у дзеркало, вигадує якісь нові шати… Останнім часом Господарка це робить дуже рідко, що мене вкрай засмучує. А що, як колись зовсім перестане? Адже я створене, щоби мною милувались, а не для того, аби носити в собі купу потрохів та ще й вас обох. До речі, ви би хоч мені подякували, що я вас тягну за собою все життя. – Справедливо каже Тіло, – підхопила Душа, – адже людина, власне, створена для того, щоб дарувати красу й тепло іншим, а це вміння і є Дар Божий. І якщо ті інституції у ній відімруть, то кожен, кого ми, Душі, надихаємо своїм чудодійним світлом, перетворяться на звичайнісінького кіборга, який діє лишень за програмою і не вміє посміхатися, радіти, плакати, страждати врешті-решт… – Страждати? Чимало страждань заподіяла ти Тій, у котру вселилася, і скільки вже часу паразитуєш, витягуючи з Неї жили і бавлячись у духовність? – від обурення Розум аж наморщив чоло. – Проте, коли Вона впадає в чергову депресію – а останнім часом ті стають занадто затяжними – то хто її витягує? Я єдиний, хто може допомогти. Бо якби я не товкмачив їй повсякчас – треба жити, треба працювати, треба думати, а не бавитися якимись внутрішніми трагедіями, то де б Вона вже перебувала? Про це всі знають. Трагедія може бути єдина – коли я її покину. А поки Вона до мене прислухається, повірте – все буде гаразд. – От і домовилися, називається, – стенула плечима Душа. – Зібрались для одного, а скінчили як завжди. Врешті-решт, у нас же були ситуації у житті, коли ми ставали близькими одне одному. Пригадайте часи, коли Вона народжувала дитину. Принаймні ти, Розуме, тоді мовчав, не обурювався. Це один з тих рідкісних випадків, коли тобі нема що сказати, що протиставити. Зате ми з Тілом почували себе блаженно. Це була якась ейфорія. Ні, феєрія відчуттів, а ти, хоч і мовчав, але був з нами. А тепер ти можеш собі дозволити розмірковувати про доцільність мого душевного існування. З твого боку це просто нетактовно. Або ж пригадай, приміром, який тріумф ти переживав, коли Вона отримала своє перше літературне визнання. І ти святкував свою перемогу навіть не замислюючись над тим, що все написане Нею, нашепотіла їй я і тільки я. Бо якби Вона споляглася на тебе, то хіба що відкрила б якусь нову теорему чи аксіому… – Теж непогано було б, якби зналася на математиці, – Розум почухав, замислившись, потилицю. – А до речі, добра ідея. Ти маєш рацію, Душе! Цікаво, звідки б вона в тебе могла взятися?. – Отже, ми дійшли до того, що кожен із нас сам по собі нічого не вартий. І тільки в єдиному випадку – якщо ми навчимося прислухатися одне до одного, десь підтримати, десь поступитися – тільки тоді наша Господарка буде нам вдячна, що обрала саме нас, а не когось іншого. І в наступному житті матимемо всі шанси повернутися до неї знову, – тут Тіло неприємно поморщилось. – Ви ж знаєте, друзі, що вдруге я не зможу відтворити стовідсотково всі обриси власного вигляду. – Не засмучуйся, дурненьке! Яких би обрисів ти не набуло у майбутньому, ми допоможемо тобі працювати над власним вдосконаленням – на те ж ми Душа і Розум. І тільки у гармонії між собою ми зможемо подарувати їй той стан рівноваги, спокою і щастя, якого Вона не зазнала протягом цілого життя… – Хтось дзвонить у двері! – Душа стрепенулась. – Це, мабуть, той, про кого Вона останнім часом частенько думає, – здогадався Розум. – Вона ж не встигла, бідненька, добре виспатись, а спить дуже тривожно, – Тіло стурбовано розплющило очі… – Так. Це – Він. – Заходь, мій милий. Мені щойно такий сон наснився! Не повіриш! А взагалі, я не це хотіла сказати. Знаєш, моє тіло вже так нудьгувало за тобою, як і я сама. І Душа мені підказує, що ми з тобою маємо нарешті дійти якогось Розумного рішення… Давай будемо разом! Анатомія синтезу …Все життя мені снився один і той же сон – клубок слизького огидного гадюччя, яке мене постійно переслідує. Я втікаю від нього, біжу якимись нескінченними лабіринтами невідомого будинку, знаходжу потаємні кімнати, ледь встигаю зачинити перед оскаженілою слизотою двері, знесилено присідаю, не чуючи ніг – ну, нарешті! – і з жахом бачу, як воно намагається просочитися крізь щілини, замковий отвір, попід двері, через вентиляційні труби… А я сиджу тихесенько у порожній з білими стінами кімнаті і молюся: «Боженьку! Ні, тільки не дай їм, тільки не тепер, тільки не так…» Той сон переслідує мене з самого дитинства, та жодного разу я не торкнулася тієї гидоти, і це мене рятувало від цілковитого психічного розладу. Кожен, кому я про це розповідала, трактував мій сон по-своєму: хтось казав, що він означає купу ворогів, які хочуть завдати мені болю, та це їм не вдається. Але які вороги могли бути у семирічному віці? Хтось вбачав у цьому лиху долю, яка мене переслідує у житті, і якби те кубло мене колись таки наздогнало, це означало б трагедію. Хтось ототожнював мерзотне гаддя з плітками, які ніяк не можуть обвитися ослизлим шарфом довкола шиї, здійснити свій ритуально-тріумфальний танок самостійно, без супроводу факіра, і врешті-решт вжалити своєю отрутою. Так чи інакше, доброго такі сни не віщують… … Ми познайомились з нею випадково на якійсь вечірці, вже не пам’ятаю, за яких обставин. Пригадую тільки, що вона обсипала мене лестощами, і це було досить нестерпним. Та й дивним випадало чути від дівчини одного зі мною віку і розкішної зовнішності слова про мою гарну шкіру, звабливий погляд і аристократичну поведінку. Ми швиденько з’ясували, що я не лесбіянка, і на цьому вже мали б стояти всі крапки над і. Але згодом якось зустріла її у місті. Спочатку не могла збагнути, де я її бачила, а потім здивувалася, бо у звичайних буднях вона здалася мені непоганою, навіть трохи зворушливою. Особливо, коли, сидячи за горнятком кави у найближчій кав’ярні, розповідала, як втекла зі свого далекого великого міста, де її спіткало перше кохання (кохання виявилось одруженим, а вона – обманутою, тому і дременула до цієї діри, щоб забутись і його забути). І ще якісь темні загадкові подробиці, пов’язані з тією історією. Я не люблю авантюрних пригод, але їй хотілося, щоб її пожаліли, а я вмію уважно слухати і співчувати, і це була моя найбільша помилка. Потім чомусь їй здалося, що нам потрібно зайти до мене в гості. – А чому б і ні? – сказала я. І мій день був остаточно сплюндрований. – Як у тебе все стильно та охайно, – лестила вона, а я перераховувала у голові всі справи, які мала зробити і не зробила, і думала, як би їх занотувати у записничок, щоб наздогнати все завтра. – І як тобі все вдається одночасно: і гроші заробляти, і сина виховувати, і дім тримати у чистоті, і в той же час виглядати свіжою та юною? – Бо я – відьма, – чорно віджартовувалась я, а сама думала: «Як може виростати такий пустоцвіт? Начебто і гарна, і струнка, і зваблива (таких беруть на конкурси гарних тіл), а користі від неї, як від дурного гриба: око тішить, а з’їсти – не дай, Боже». Я прислуховувалась до всього, що вона розповідала про себе – почуте нагадувало якийсь модний мелодраматичний сюжет. І про те, як нишком поїхала з дому, не знаючи, наразі, навіть, куди їде, і як, влаштувавшись у гуртожиток, телефонувала батькам, що найближчим часом додому не повернеться. Як звабила якогось підстаркуватого боса, який взяв її на роботу, всім забезпечує, винаймає для неї крихітне житло (бо скупий, але це ж краще, ніж гуртожиток). І що в нього хвора дружина, яку вона час від часу втішає, бо та її сприймає як рідну дитину (на таку підлу підступність мало хто у світі наважився б). І що деколи ходить на каву з невісткою свого патрона (старшою за неї), аби попліткувати і з’ясувати всі пікантні подробиці їхнього закулісного життя. Вже у цьому місці сюжет переростав би з модного у трагічний, але опісля, коли я розмірковувала і аналізувала це все, то мені спадало на думку, що саме такий стиль поведінки їх усіх влаштовував, що їм так добре, що вони, наче досвідчені актори одного театру, які протягом життя грають одну-єдину п’єсу – імпровізацій не передбачено. Тому весь той трагізм поступово переростав у комічність. Все було переплетене складним візерунком внутрішньосімейних інтрижок, без яких життя їхнє стало б сірим і нецікавим. …Вона стала приходити щодня. Спочатку це мене дуже дратувало, а згодом я намагалась навчитися її не помічати. Я порала свої хатні справи, а вона сиділа біля столу, палила довгі тоненькі цигарки, милуючись власними нігтями, і розповідала з найменшими подробицями про все, що з нею трапилося протягом дня (для хронологів, які пишуть біографічні романи, вона була би просто знахідкою). Деколи запитувала мене: «Тобі щось допомогти?» Я спочатку не заперечувала, але коли вона починала щось робити, я зупиняла цей процес і казала: «Давай-но краще я сама». Бо бачила, що все буде ще гірше, ніж є. У неї були льодяні неприємні руки. І тоді вона відкривала шафу і перебирала мої речі, а ті, що найбільше їй подобалися, міряла на себе. Вона не знала, що коли піде геть, я все пратиму – мені здавалося, що її тіло холодне, як і руки, і вкрите тягучим слизом. Тоді я вперше впіймала себе на думці, що вона нагадує мені змію – не таку благородну, мудру, про яку нам у дитинстві читали у книжці про Мауґлі, а маленьку і мерзотну, яка нападає підло і зненацька. Та вона цього не знала і спокійно перебирала моє вбрання, завжди якось коментуючи: – Як тобі поталанило: в тебе є все необхідне для щастя: дитина, гарний будинок, автівка, цікава робота… Якби в мене все це було, я б відмовилася від усіх чоловіків на світі, бо від них лишень біль і розчарування. «Бреше!» – подумала я. А ще я знала, що вона скоро піде і все стане на свої місця. Я провітрю кімнату, протру за нею всі речі і підлогу, в хаті стане тепло і затишно, як завжди. Тому я, щоб прискорити цей момент, намагаюсь швидко передбачати все, чого вона могла б зажадати: – Може, ти їсти хочеш? З роботи ж, мабуть, голодна? – А що в тебе є? – Є борщик, є грибочки у сметані (яка тобі, загалом, різниця, ти ж поз’їдаєш все, що бачиш). – О-о-о, якраз моє улюблене. Борщ їла востаннє вдома. Так як моя мама, його не готує ніхто. «От і повзи до своєї мами – великої старої гадюки», – ледь не злетіло з уст. А сама я тим часом обережно, щоб не обпектися, наливала у миску пахучу страву, ретельно виловлюючи на дні наймасніші шматочки м’яса. У ній вміщалося все – дивуюся, як вона не товстіла. – Може, кави, вина, соку? – Я нервувала, коли процес поїдання затягувався. Хоча могла б і не перепитувати. Все одно вона захоче й вина, і кави, і соку. Коли все було з’їдене, випите, перетравлене, я здалеку намагалася натякнути, що в мене є ще робота: – Ти знаєш, мені треба трохи зосередитись і кілька годин побути на самоті – дописати сценарій… – Нічого страшного, – тут же перебивала вона мене. – Я можу подивитися якийсь фільм. Я притишу телевізор і не буду тобі заважати (їй нікуди було поспішати, оскільки її коханець навідувався виключно ввечері, коли його хвора дружина вже спала). І я замикалася у себе в кабінеті, хоч ніяк не могла зосередитися, бо перед очима повсякчас стояла вона. Я уявляла собі її гнучке, слизьке тіло, яке звивалося на моїй канапі у пошуках зручної пози, нарешті її знайшовши, скручувалось конусовидо у кілька кілець і затихало у ситому паразитичному блаженстві. «Треба змінити помешкання, – думала я з жахом, – ні, треба поміняти місто». Але це не вихід, вона знайде мене скрізь. Я не можу її вигнати – вона просочуватиметься крізь стіни, крізь найменші отвори, крізь каналізацію, вона чвиркатиме отрутою, бавлячись смертоносним своїм язичком, вона вип’є з мене останню краплю крові. Я не можу писати, я не можу їсти, я не можу дихати, бо я весь час думаю про неї. Той сон малої семирічної дівчинки переріс у дійсність і виявився ще страшнішим, бо там я хоч знаходила притулок у великій порожній кімнаті, а тут я чую її дихання поряд, я змушена з нею розмовляти, щоб приспати її агресивність. Єдине, що могло б мене врятувати, – несподівана втеча у невідомому напрямку. Може, ненадовго, але бодай на якийсь час. – Я від’їжджаю у відрядження, – сказала я їй, – і мене не буде два місяці. – От і чудово, – зраділа вона. – Я зможу у тебе пожити. Комусь потрібно годувати твоїх собаку і папужок. Я уявляла собі, як повернусь через два місяці, і моя хата буде обтягнута, наче плівкою, тягучим жовтим слизом, і я, з огидою продираючись через сморід і цвіль, виноситиму кожну річ на вулицю і дезінфікуватиму, і провітрюватиму, а врешті-решт викидатиму, бо вже не зможу на тих предметах їсти, спати, писати… І сказала: «Добре!». Я запакувала у валізу свої та синові речі, і ми поїхали. Зрідка я телефонувала додому, тримаючи слухавку якнайдалі від вуха, щоб випадково не обпектися її слиною, слухала тягучу розповідь про те, що вдома все о’кей, що тварини ситі, що її бос здивований моїм гарним смаком (ага, отже туди перетягнулося все їхнє кубло). Я скорочувала розмови до мінімуму, мовляв, закордонні дзвінки дорого обходяться. Клала телефонну трубку, витираючи її проспиртованими серветками, мила ретельно руки, хрестилася і сідала писати. Інколи згадувала про мене мама, вірніше не про мене, а про те, що я постійно ввижаюся їй у місті, бо вона чи не щодня бачить дівчину, вдягнену у речі, цілком подібні до моїх. І їй вже від того моторошно, бо щоразу здається, що я десь поряд, а насправді я дуже далеко. І я почала потихеньку купувати собі новий гардероб, бо зрозуміла, що свого нічого вже не маю. Але рано чи пізно треба було повертатись додому. Телефонував ще й Сашко з Америки – вилітає якогось там числа додому і робить це виключно заради мене. На той час мені уявлялося, що прилетіти з Америки – все одно, що з Марса, і я не могла на це не зреагувати. Ми знову пакували валізи. …Заходила я до своєї хати дуже обережно, мов у ворожий табір. Боялась послизнутися, та підлога блищала (на диво) не від слизу, а була щойно вимитою. Смачно парував на плиті якийсь банячок. Все було занадто добре, і це насторожувало. Щось не те… – А ось і ви, – з-за дверей вичавилося-вигнулося безкосте тіло. – Я вже вас зачекалася. А що ж таке сталося, що вирішили повернутися швидше? Як бачите, тут все гаразд, – блиснули гострі хижі зуби, ховаючи за собою смертоносний язичок. – До мене має приїхати товариш, дуже близька мені людина. Він прилітає здалеку і я змушена його зустріти. – А як же я?! – безкосте тіло почало якось повільно м’якнути і осідати. Здавалось, рухне зараз мені під ноги якоюсь безформною масою. – Що ж мені робити?! Я не знаю куди йти, адже за цей час ту квартиру, у якій я жила, вже зайняли інші люди. Мені потрібен бодай якийсь час, аби щось підшукати. Дозволь мені залишитися, я буду на другому поверсі, тихенько так, що ви й не помітите моєї присутності. «Боже, це ніколи не скінчиться, – подумала я і знову сказала: «Добре!». …Сашко був дуже здивований, коли побачив у хаті чужу людину. Він знав мій замкнутий характер, і це дивувало його ще більше. Він ретельно придивлявся до «квартирантки», прискіпливо вивчав її. – Ти знаєш, вона – нічого, гарненька, лишень якась слизька дуже, мов гадина, – ну, дякувати Богові і він це помітив, бо я вже гадала, що поволі втрачаю глузд. А та звивалася коло нього, мінилася всіма відтінками веселки, наче саме до неї приїхав далекий довгоочікуваний гість: – Давай погодуємо Сашка. Будеш винця, соку чи кави?.. І очі у мене округлилися до розмірів чайного блюдця. Мені було огидно і ніяково. Я вже хотіла іти геть, бо відчувала себе у власній хаті гостем, який невчасно приблудився, але вдає, що цього не помічає. Я ледь дочекалася вечора. Спостерігала разом із Сашком за її гнучким тілом, як воно вилося навколо столу, на мить складалося кружальцями на стільці, грайливо бавлячись ніжками-хвостиком і прозорими пальцями, з яких от-от вислизне довга тонка цигарка із слинявим отруєним кінчиком… Вона розпитувала про життя у далеких краях, і її специфічний шурхий присвист переростав із хижого шипіння у інтимний шепіт. І Сашко спостерігав за її дивовижним танцем, подібним до тих, якими у природі самки заохочують до злягання самців. Вона не врахувала одного – після такого злягання партнери часто навіть не впізнають один одного. Мені здавалось, я непритомнію. Я згадувала свій далекий дитячий сон і молилася як тоді, багато років назад: – Боженьку! Ні, тільки не тепер, тільки не так… – Ходімо спати, пізно вже, та й ти з дороги змучений, – з останніх сил повисла на Сашковому плечі, бо ноги зраджували, і ми попленталися до спальні. Скинувши з себе все, наче якусь осквернену робу, скрутилася калачиком у нього під боком, і, шукаючи там порятунку, шепотіла: «Тут вона мене не дістане. Завтра, будь там що, я покладу цьому край…». …Незрозумілий шурхіт серед ночі примусив мене розплющити очі. І я з жахом підскочила, немов ошпарена окропом: переді мною стояла вона!!! У легенькому шовковому халатику, який от-от сповзе з її голого слизького, мов зміїна шкіра, тіла, запхавши ноги-хвіст у мої улюблені капці з рожевими китичками, огидна, льодяна і безпомічна, вона стояла в дверях нашої спальні і мерзотно шипіла: «Там дуже холодно на другому поверсі, самотно і сумно… Я біля вас трохи погріюся, скраєчку»… – Ну, хіба що скраєчку, – розсміявся Сашко. Він, виявляється, теж прокинувся і зовсім не зрозумів мого страшного внутрішнього стану, тому й намагався перевести все на жарт. А сам сканував, мов рентгеном, її звабливе тіло у тінях нічної підсвітки. Але вона зрозуміла жарт по-своєму. І вже її тіло, напружившись перед небезпечним стрибком, грало м’язами і витягувалось струною. – Що з нею? – прошепотів Сашко і аж спітнів. Неначе відчув гіркоту терпкої отрути у своїх жилах. – Я ж приколовся. – С-с-с, – випустивши смертельний язичок, вона тріумфально підняла голову, і… – Геть!!! – Я прожогом, гола, як була, висмикнулася з ліжка на ноги, забувши про все – про гостинність, про вихованість, про етику і естетику, про те, що незручно виганяти гостя з хати, про те, що на вулиці ніч. Я кричала несамовито: «Геть!!!» І вона пішла. Поповзла десь виноградниками, не знати куди і чи надовго. Принаймні, з тих пір я її більше не бачила. Але рік за роком за мною у сні котиться гадяче кубло, обпікаючи слизьким подихом п’яти. Я той слиз все життя намагаюсь змити… І все марно… Камінь, який відчуває, бачить i пам’ятає… … Сивий Дідо-камінь, пролежавши сто років у міській бруківці, був сьогодні засмучений. Поряд зводили нову будівлю (вулицю очікувала тотально-пекельна реконструкція), і молоде лискуче каміння, нещодавно привезене з позаміського кар’єру для фундаменту, відверто кепкувало з заклопотаного пенсіонера. – Що, Діду, – прискіпався один, особливо нахабний і гострий на слівце камінець, – будемо руйнувати старе і будувати нове? – і підленько так хихотів: – Ось дивіться! Ваша сива голова зовсім стерлася від сторічного шурхання по ній людських підборів. А ми станемо підвалинами модерного офісу чи банку. Кожен перехожий задивлятиметься на нас як на досконалість дизайну. Згодом ми увічнимо місто ще однією пам’яткою сучасної архітектури. А ви так і лежатимете собі серед дороги, нічого не побачивши у житті, окрім стоптаних підошов. І врешті підете у землю так і не дізнавшись, що світ, виявляється, не лише битий шлях, а насправді великий і неосяжний. І завойовувати його нам, молодим, – камінець гордовито блиснув своїм гострим, природою відточеним ребром. – Даремно, синку, ти так гадаєш, – задумливо відказав сивий камінь. – Прожили ми тут життя непросте і цікаве. А скільки довелось винести на своїй обтесаній роками спині, то лиш сам Богонько знає. Та й до всього, десь ми з тобою далека рідня, може ти мені праправнуком будеш, бо привезли нас колись звідтіля, що й тебе, з того самого кар’єру, якому вже понад сотню літ… І Дідові-каменю пригадалася чомусь його молодість – благородна і шляхетна, як чоботи шляхтичів, які по ньому ступали… – Знаєш, синку, каменем бути непросто, – шепелявив стертими зубами Дідо, – адже знання і пам’ять, які залишають за собою минулі покоління, зосереджуються всередині нас. І чим багатша історія міста, у яке тебе заклали, тим більшу енергетику випромінюють наші кам’яні серця. Ми пролежали тут сто років, і наші спини винесли на собі стільки подій, що не під силу жодній людині. … Клали нас незадовго до того, як почали зводити будинок Святої Гізелли. Не думав я тоді, що ця подія стане такою значущою у моєму житті. Ми, молоде і сире каміння, стали прикрасою однієї з перших мощених вулиць міста. Але ми не розуміли тоді, що нестимемо у собі також його історію. Спостерігали, що коїться обабіч нас, всотували у себе знання, як ті школярі-першорічки, і поступово наші спини зігрівалися і обростали пам’яттю. І тоді зрозуміли, що ми і це місто – одне ціле, ми – його вічно живе минуле. Саме тут, біля будинку Гізелли, у якому кілька десятків дівчаток здобували релігійну і музичну освіту і де з кожного вікна вранці лунали їхні дзвінкі співи, я, твердий і непідступний, дізнався, що таке кохання. Так, так, синку, кохання! Не смійся зі старого Діда, бо камінь уміє як всотувати у себе інформацію, так і прив’язуватися до чогось такого, що дає йому тепло та енергію. Звичайно, це не була жива істота – люди занадто холодні, порівняно з нами. Це не була одна з тих миловидних церковних вихованок, чиї тендітні ніжки у однакових чорних черевичках дріботіли по нас щодня до костелу на службу і назад. Ні! Коли на другому поверсі дівочого інтернату облаштовували капличку «Серце Ісуса», там, у невеличкій ніші, розмістили незвичайної краси скульптуру Святої Гізелли. Моє кам’яне нутро відчувало, що буде там щось незвичайне, невимовно зворушливе. І я ревно спостерігав, як погруддя прекрасної жінки навіки (здавалось тоді!) зводиться над нашими занімілими від здивування і захоплення спинами. Я не знав, що то була за жінка, бо був ще такий молодий і необтесаний, як ти. Але я відчував у її погляді шляхетність і благородну кров. І коли вона широко розкритими чистими очима дивилася поперед себе, нікого не помічаючи навколо, і наче заглядала у майбутнє, я ладен був вибухнути вулканічною лавою, розлитися перед нею річкою, зробити будь-що аби тільки вона помітила мене серед десятків, сотень інших… – Дідова кам’яна спина спітніла від спогадів. – А хто ж вона була, Діду? – молодий камінь зацікавився дідовим оповіданням. Не чекав він почути від сивого дідугана історію про кохання. – А була то, синку, дружина першого угорського короля Іштвана Святого. І сама вона стала Святою, бо по його смерті, вернулася на батьківщину – у Баварію, постриглася у черниці й назавжди зреклася усіх земних благ. – І ви, Діду, усі закарбовані тут сто років весь свій вік вклонялися, немов іконі, одній жінці?! – Де там пак, сину… Якби вона всі сто років простояла тут, то я би був певний, що прожив свій вік немарно, устилаючись перед нею хідником. Але яке ж то кохання без страждань і розлуки… Я оберігав її багато років. Я пишався її благородним станом, коли повз неї несли прах Ференца Ракоці II та Міклоша Берчені. Величезною процесією на чолі зі святими отцями, пишно і урочисто везли їх із Туреччини на рідну землю, в Угорщину. І не було жодної людини у тій процесії, яка би не підняла догори голову і не замилувалась моєю Гізеллою. А коли незабаром сталася велика пожежа, що спопелила чи не всю вулицю і першу у місті синагогу, єдине, чого я боявся найбільше, щоб полум’я не сягнуло дорогого для мене постаменту. Я шкодував, що лежу замурований у бруківку, а не стою захисною стіною, мов фортеця, перед її величністю королевою. Я спікався у розпачі від власної безпомічності. Але того разу обійшлося – вона залишилася зі мною. А вулиця тим часом розросталася, як і саме місто, і одні за одними витягувались стіни нових споруд, які стали німими свідками тих часів. Принаймні, ті з них, які збереглися. … Пам’ятаю, синку, як будували Василіянський монастир. У внутрішньому дворику була казкова церква – єдине свідчення про древнє перебування тут греків. Пам’ятаю, однієї неділі зібралася громада людей, заговорили у храмі дзвони, і довга процесія рушила по наших спинах освячувати наріжний камінь монастиря. Процокотіли по нас копита Фірцакових коней (він був тоді єпископом і дуже хворів, тому і їхав у кареті, а не йшов). Але саме він освячував камінь, і перший вдарив по ньому, символізуючи початок будівництва. Носили наші сірі спини і Йосипа Бокшая, який писав у Василіянській церкві Василя Великого із ченцями. Обдарували нас своїм теплом і Волошин, і Дністрянський… Буремні пожежі забрали знамениті монастирські дзвони… І чого тільки, сину, не довелось пережити, та з кожним роком ми ставали загартованішими і мужнішими, бо в нас пульсувала особлива кров – історія. – Ну, а що, Діду, ваша Гізелла? – А Гізелла, хлопче… З Гізеллою довелось розлучитися. І так мені боліло за нею і було самотньо… Як прийшли совєти, зняли хрест із даху, інтернат закрили, а скульптуру замурували. І наша гвардія твердих і мужніх сірих сердець вишикувалась у прощальний стрій почесної варти, поки очі сумної королівни не загородила мурована стіна. «Поглянь на мене хоч тепер, – волало моє серце. – Ти ж ніколи мене більше не побачиш!» Та Гізелла дивилася прямо перед собою, так і не схиливши голови. … Старий камінь плакав…Чи то легенький дощик, який щойно пробіг містом услід за хмаринкою, залишив на ньому вологі сліди… Цього ніхто не знав. Не личило плакати Дідові з кам’яним серцем, але то були перші сльози у його житті. – Знаєш, сину, п’ятдесят років я чекав свою Гізеллу. П’ятдесят років я дивився на замуровану стіну, знаючи, що вона там є, але не може бачити світ. Піввіку я вірив, що станеться диво, якесь чаклунство, і я знову побачу її очі – очі моєї прекрасної Святої. І чаклунство сталося! Одного дня наш спокій потурбували колеса важкої вантажівки. Люди у робах будівельників камінь за каменем почали розбирати від даху старий інтернат – починалася реконструкція старого міста. Серце моє тьохкало, мов у сполошеного пташеняти. Я знав, що там, за муром, спить моя Гізелла. А раптом вони пошкодять її? А раптом необережним махом зіб’ють постамент на землю і він розпадеться на найдрібніші друзки? А раптом вони взагалі не знають про її існування ТАМ?! За все життя я не хвилювався так, як тоді. Але будівельники знали про існування королівни. Цеглина за цеглиною багаторічна стіна вивільняла її від довічного, здавалось б, ув’язнення. І я знову побачив її очі – очі, які снилися мені піввіку, які я бачив перед собою кожного світанку. Вони залишилися такими ж чистими і благородними. Це були очі Святої. Щастя заполонило мене, і далі я не бачив уже нічого. Ні як на грубих шнурах опускали скульптуру на землю, ні як укладали на вантажівку – обережно, щоб не пошкодити, ні як уже з «чистою» совістю руйнували будівлю… Я знав єдине: моя кохана жива, вона знову побачила світ, і нарешті я зможу вмерти спокійно… Моя Гізелла жива… …Молодий камінь, нещодавно привезений з кар’єру, мовчав. Він знав, що незабаром стане фасадом модерної будівлі на місці старої зруйнованої церковної школи, що буде прикрасою нового старого міста, але це якось вже не дуже його втішало. Він думав про те, що таке пам’ять, історія, вічність… А неподалік вже насупився каток для асфальту, і люди у робочих комбінезонах перетягували червоною стрічкою вулицю. Вони готувались заливати нову дорогу і голосно розмовляли: – …Добре таки шлях колись мостили. Дивися, камінню сто років, а йому хоч би що. Бруківка, наче щойно викладена, – казав один, поцокуючи чоботом по старій Дідовій спині… – Шкода навіть заливати, – відповідав йому інший, – ще б років сто ця кладка пролежала. Але нічим не зарадиш, адже ця вулиця – наша візитна картка…То ж починаймо!.. Фізіологія жіночої депресії …Я прокинулася з думкою, що нікому на цьому світі по-справжньому не потрібна. Тобто, звичайно, я потрібна багатьом, і я можу навіть скласти градуйовану шкалу потрібності тим чи іншим людям. Але щоб хтось відчував у мені потребу просто так, без зайвих «тому що» прийти до мене на горнятко кави і сказати: – Знаєш, мені так потрібна твоя порада, та навіть не порада, а ти – така, як ти є, з усіма своїми примхами, з перевагами, з вадами, інколи зухвала, інколи як дитина, інколи цинічна, інколи сентиментальна, але ти мені потрібна – і крапка. Але ніхто мені такого не каже, бо я далеко від дому. Мені навіть тут ніхто не телефонує, окрім у справах. І я не маю кому сказати: «Ходімо на каву!», бо тут так не прийнято, і якщо я це робитиму, скажуть: «От дурна українка – нав’язлива як власне всі оці східнослов’яни…» Тому я цього не роблю. То тільки вдома я можу обдзвонити півміста, щоб піти десь на каву, хоч можу взагалі нікуди не йти, а випити її на власній кухні. Але ж спілкування – велика сила!.. Отже, ранок прийшов із небажанням розплющувати очі (а це означає перервати своє існування ТАМ і впасти у летаргічний сон ТУТ, з нетерпінням очікуючи вечора). Найстрашнішим є стан, коли людина не хоче повертатися до реальності, коли і тіло, і розум відкидають цю реальність усім своїм єством. Як правило, так просинаються люди, яким нікуди себе діти, нікуди іти, у яких ранок схожий на обід, обід – на вечір, а сьогодні – на завтра. У мене ж ситуація інша, і коли у тебе є безліч обов’язків, то це лякає. Я вмикаю свій організм на програму «Мені потрібно на роботу». Згадую всю літературу для депресуючих – чому б взагалі не написати про це посібник? Монтень зі своїми порадами тут просто безпомічний. Найперше – це бездоганно виглядати, щоб подобатись собі, тобто самостійно продукувати позитивні емоції. Заглядаю у дзеркало, бачу там обличчя, яке абсолютно (на щастя!) не відповідає моєму критичному внутрішньому стану. А це ще гірше, бо навіть якби я й надумала комусь поскаржитись, мені все одно ніхто б не повірив. Півгодини тру зуби, врешті-решт забувши сполоснути щітку, ретельно обмірковую сьогоднішній гардероб, варю каву, механічно роблю кілька фізичних вправ, без жодного ентузіазму сідаю на тренажер, тут же встаю, бо мені цього не хочеться… Натще ковтаю йогурт, усвідомлюючи все ж таки, що це позитивно діє на шлунок, роблю бездоганний макіяж, акуратно зачісуюсь, складаю папери, забуваю випити каву і виходжу з дому… У цьому місці завжди настає переломний момент, оскільки сідаючи до автівки у мене на краще змінюється настрій – я дуже люблю швидкість і музику під час швидкості. Ретельно підбираю диск. Фіджеральд, Міллер, Бенсон, Сантана…Я слухаю джаз… Я їду на роботу. І це трохи відволікає, бо у мене є якась певна мета. Але я дуже швидко помічаю, що музика не викликає у мене звичайних емоцій, крім того, я на неї навіть не реагую, а, що найгірше, навіть не думаю, куди їду і навіщо. Та внутрішній автомат ввімкнено, і я чітко знаю, що приїду туди, куди мені потрібно. Ловлю себе на думці – про що ж я тоді думаю і взагалі – чим спричинена ця жахлива апатія. Пригадую все, що сталося протягом останнього часу і могло б мене розчулити. Тут же згадую філософські постулати про неординарність мислення людей творчих, тобто присутність думок про думки і таке інакше, і з жахом роблю висновок, що мені доведеться так мучитись до кінця мого віку, і спинити цей процес неможливо жодними штучним втручанням. А з іншого боку це доводить, що людина я таки дійсно творча. Згадую відразу всі знайомі мені трагічні автобіографії представників Мельпомени і розумію, що таке майбутнє мене не дуже влаштовує. Я нормальна жінка у повному розумінні слова. Я реагую на чоловічу стать, а не на жінок, звірят чи незрілих хлопчиків, я вмію варити борщ і ніжитись у ванні, поряд з Гессе я можу читати дешеві збірнички вульгарних анекдотів, я радо проводжу час із сином і мрію, щоб їх у мене було найменше три, тобто я є звичайнісінька жінка без будь-яких сексуальних чи фізіологічних збочень. Це, звичайно, віддаляє мене від приналежності до творчої богеми, але не заважає мені писати (виходить, і тут я чужинка, і там – не своя). Тоді я починаю себе картати, порівнювати свою долю з життям звичайних людей, які пересуваються по всій земній кулі. Ставити собі запитання: а як же обездолені – каліки, інваліди, голодуючі третього світу, інші, які за своє життя не зазнали жодного разу депресивної агонії, бо те життя у них подібне до виживання, і їм ніколи порпатися у власних нутрощах та й не хочеться. Потім я починаю шкодувати всіх людей важкої фізичної праці. Уявляю їх після важкого робочого дня у полі чи за верстатами змученими, але щасливими. (Де тільки взявся такий образ? Мабуть, із старих фільмів соціалістичного періоду). Уявляю жінок, обвішаних клунками з довгими батонами, овочами та дешевою ковбасою, і як вони поспішають додому, варять вечерю, лягають побіч хропучого та смердючого пивом і тютюном чоловіка, і ніхто не може сперечатися, що вони – не щасливі від цього. Навпаки – вони навіть не здогадуються про психологічну апатію і з чим її їдять, і настрій їхній щезає тільки тоді, коли вчасно не видають зарплату чи без попередження переносять вихідний. Потім я пригадую ще якісь наукові догмати, теорію пошуку першопричини для можливої ліквідації наслідків подібних станів і т. п. Починаю робити самоаналіз, адже ще вчора зі мною було все гаразд і я залишалась успішною, розумною, зібраною, енергійною, позитивно зарядженою, а сьогодні відчуваю себе, як пісковий годинник у медичному кабінеті, котрий різко (як завжди це роблять медсестри) перевернули з ніг на голову (хоча не зрозуміти, де ноги, а де голова) і там, де було повно, вмить стало спустошено… Довго перебираю у пам’яті всі події останнього часу, аж дістаюся до якихось глибинних джерел, як от причини розриву з людьми, які мене протягом життя оточували, опікали, зужиткували (хто як), роблю жахливий висновок, що у всьому винна я сама, і тут – «Еврика!» – я за якусь долю миті доходжу найнесподіванішого висновку: мій настрій обумовлений тим, що останнім часом я прокидаюсь у ліжку сама! І смішно від того, що все так банально, і ні до чого якісь глибинні пошуки першопричин чи скрупульозні самоаналізи… … Я приїжджаю на роботу, спілкуюся з людьми, дивлюся на їхні обличчя, мені байдуже, що вони про мене думають і чи здогадуються, що технологія виробництва нашої продукції цікавить мене найменше у світі. Я не помічаю навіть флірту німецьких партнерів, які навідалися проконтролювати те виробництво. Вони зі співчуттям роблять висновок, що я – «синя панчоха» (хоч загалом я маю зовні досить миролюбний і життєрадісний вигляд) і це мене дратує ще більше. Вони неглибокі люди, і не можуть бачити, що коїться у мене в середині, хоч досить одного прискіпливо уважного погляду, і у моїй особі вони б знайшли чуйного і вірного колегу (а може, друга). Я намагаюсь якомога довше розтягнути свій робочий час, з жахом думаю про невичерпність решти дня і про те, що потрібно повертатись додому, а це для мене кара Божа, бо там божевільно жовті стіни, про які я так довго мріяла, і щойно втілила свою дизайнерську мрію у життя, як одразу вони почали мене дратувати, немов червона хустка бика на кориді. Отже, я знаю, що додому не піду, бо мене там ніхто не чекає, а кожній людині потрібно, щоб хтось її десь чекав – кожному необхідно відчувати свою потрібність. Їду з роботи і усвідомлюю, що за дорогою я зовсім не стежу, і настільки занурена у роздуми, що цілком усвідомлюю власну небезпеку для водіїв, які намагаються мене спочатку підігнати, вмикаючи свої клаксони, а потім перегнати, висунувши середнього пальця вільної від керування руки у навмисне для цього (!) приспущене вікно. Я маю право їхати як хочу, оскільки мінімальних обмежень на дорозі не існує, отже моє пересування крайньою правою смугою може тривати хоч до завтра, це нікого не мало б займати, тому я не звертаю на лихачів жодної уваги, і мене навіть не бентежить їхня нетактовність. Паркую машину біля будинку (благо, у центрі міста) і, не заскочивши навіть за малою потребою (краще зайду до найближчої кав’ярні), іду на колонаду. Дивлюся на людей, які юрмами снують туди – сюди, бо відпустковий сезон ще не закінчився. Вони такі смішні, ці люди. Я не хизуюся, але не можу не бачити цього: якісь німці зелено-кавового кольору стоять і півгодини розглядають дерево, яке стоїть тут уже сто років (у нас вдома всі алеї обсаджені такими деревами). Вони фотографують його, і себе на його тлі, і взагалі всі все навкруги фотографують – світ схибнувся на фотографії. Скрізь навколо люди у якихось неприродних позах з фальшивими посмішками завмерло чекають того заповітного «клац» і тут же розслаблюються, бо увічнили своє тут перебування. Ось гурт італійців, як завжди дуже збуджених і крикливих, ледь встигає за своїм таким же скаженим гідом, який несе довжелезну палицю з барвистою стрічкою, щоб вони не загубилися. А ті зовсім не слухають розповіді про це старовинне місто, бо після їхнього Рима, Флоренції та Венеції їх не здивуєш уже нічим. Вони голосно розмовляють між собою, дивляться на строкату стрічку, сміються, випромінюють добро, бо їх з дитинства навчили посміхатися, навіть якщо на те нема жодної причини. Вони насичені своїм сонцем, морем і апельсинами, і їм нема жодної справи ні до кого, крім самих себе. Чого не скажеш про росіян, яким цікаво все і про всіх. Рожево-синьо-червоно-зелено-безсмако-будь-яке привертає їхню увагу, і вони помічають усіх і все, що їх оточує. На відміну від італійців, їм цікава ця культура, ці звичаї, ця мода. Тут нарешті вони можуть збагнути, як чудернацько і смішно виглядають у своїх коштовних шатах і конгломератних зачісках, бо тут цінності у людей абсолютно інші. Вони розуміють, що тут – Європа, і найважливіше для них – не осоромитись… Я усвідомлюю, що впродовж дня весь час перебуваю поміж людей (кажуть, що в моєму стані це допомагає), але цілком не відчуваю їхньої присутності. Зухвало фіксую зацікавлені погляди чоловіків і при цьому ненависні зирки їхніх жінок, цинічно зауважую різницю у зовнішньому вигляді на свою користь, відчуваю, як за мною оглядаються, поїдають очима і як стікають патьоками хтивої слини їхні погляди по моїх і без високих підборів струнких ногах. І від цього мені хочеться вити, бо ті ноги носять щось набагато змістовніше і цікавіше, ніж просто гарне тіло, і до того важливішого чомусь діла нікому нема, і я можу годинами так блукати по вилощених, вимитих до непристойності вулицях, і ніхто не скаже теплого слова, і ніхто не помітить, що насправді мені дуже самотньо, і що я у цьому місті як інопланетянка, як, власне, у всіх інших містах теж. Найбільше, що може статися і що найчастіше стається – це пропозиція серед вулиці, причому виключно російською мовою – тут, у самому серці Західної Європи: «Девушка, давайте сходим сегодня в ресторан, или в казино»… У мене на язику засихає: «Да пошел ты со своим казино!» – але я вимушено всміхаюсь і мовчки хитаю головою, мовляв, ні, не можу, хоч насправді мені нічого не заважає це зробити. «Ну и зря!» – чуєш відповідь, неначе у тому казино чи в ресторані тобі розкриється зміст життя і ти зрозумієш, нарешті, для чого народилася. Заглядаю у очі перехожим і не бачу нічого – нічого людського, нічого глибокого, і стає від цього моторошно, бо не лишень нема про що говорити, а вже й не хочеться. Згадую побіжно хлопчика, який днями так само хтиво впивався у мене поглядом, а потім ходив за мною по п’ятах, і я відчувала його гарячий подих на своїй потилиці. Я чомусь дала все ж таки свій телефонний номер, і ми розмовляли лише двічі чи тричі, і він розповів мені, що чекав на мене все життя, і закохався палко та з першого погляду, і питав мене (правда, ніяково), чи може зайти якось до мене на каву, і бачив при тому мій вираз обличчя, який я ніколи не можу приховати. І мені було його шкода, бо я не могла пояснити йому, що цього не потрібно робити, і що у мене своєрідне ставлення до стосунків чоловіка і жінки. Я не страждаю педофілією і не люблю вже майже зрілих чоловіків, але ще з дитячим мізком. Взагалі кохання – це насправді дуже класна річ. Це не лише тертя двох тіл із бажанням досягти миттєвого ефекту тілесної ейфорії, а щось набагато більше, коли фізична єдність гармонує з єдністю духовною. Тільки тоді відчуваєш себе, наче у космосі. Як я могла пояснити це все йому, у якого в жилах тече змішана напівіталійська, розбавлена спермою нестямна кров, а дванадцять років різниці не на мою користь не справляють на нього жодної розгубленості чи ніяковості. Я читаю у телефоні його повідомлення з сотою пропозицією зустрітися і відчуваю, що це починає отруювати моє, й без того з гірким присмаком, існування. Може, я занадто прискіплива до нього і усвідомлюю це, бо хіба ж він винен, що народився занадто пізно, а я занадто цинічна і розумію, що все бачення прекрасного, яке сформував у ньому батько – власник крамниці коштовностей, полягає у привабливих жіночих сідничках і дорогих діамантах. Коли я розповідала йому, що знімаю фільми і пишу книги, він повторював щоразу: «Ти дуже розумна, а це дуже погано для гарної жінки…» Він хотів поділитись зі мною своїм найсокровеннішим, розповідав про батька, який покинув їх, коли йому не було ще й десяти, довго описував, яка в нього гарна мама і які страшні речі кояться у його душі, коли на матір хтось звертає увагу. Нещодавно якийсь чолов’яга запросив маму на вечерю, а хлопець ладен був його забити і не пустив навіть на поріг будинку, бо мама ж бо його рідна, а чолов’яга – невідомо хто і звідки, хоч, судячи з усього, мамі він був глибоко не байдужим. І коли він все це розповів, я хотіла спочатку сміятись, а потім випадково заплакала, а він не міг збагнути чому, і я йому розтлумачила, що у мене також росте син, а його ревнощі я відчуваю, навіть перебуваючи за тисячу кілометрів від нього і що у почутій історії я побачила дзеркальне відображення свого життя років через надцять. Все це нагадувало мені якийсь фаталізм. Я пишу відповідь на його повідомлення, що страшезно заклопотана як бізнес-леді (не відповісти – нетактовно, сама ж йому залишила свій номер). Думаю, тепер треба обережніше розгулювати містом, оскільки ми можемо випадково зустрітися, і тоді моя іпостась ділової жінки буде зневажена. Заходжу до однієї за одною крамниць, знову пригадую можливі шляхи зняття депресії, наприклад, придбати щось новеньке і тим самим відволікти свою увагу на приємність. І хто тільки вигадав таку нісенітницю? Купую енні чоботи, знаючи наперед, що скоро їх не взую, бо ще попередні лежать нечіпані, і, не отримуючи від цього жодних позитивних емоцій, крокую додому. Знаю ще кілька таємних способів, які б могли допомогти, наприклад, вдатися до фізичних вправ і примусити працювати тіло, щоб притупити діяльність мозкових клітин, поплавати, приміром, у басейні, але для цього потрібно все ж таки зайти додому, перевдягнутись і взяти необхідні речі. Це треба зробити дуже швидко, аби не помітити жовтих стін і відчути, що там нікого немає, тому я миттєво це все проробляю і біжу у кросівочках і з заплетеними кісками у спорткомплекс. Там мене всі зустрічають посмішкою, адже я – постійний відвідувач. Вони ж не знають, що я тут лікуюсь від невиліковної шизофренії, і раді бачити людину, яка так ретельно стежить за своїм фізичним станом. Ловлю себе на думці, що кожен з них просто розгубився б, якби випадково зміг дізнатися, що коїться у моїй голові. Відпрацьовую як автомат свій кілометр запливу і, вдягаючись, з жахом розумію, що на вулиці вже майже ніч і хоч-не-хоч треба повертатись додому. Басейн знаходиться за два кроки від мого помешкання, але я розтягую свій шлях до непристойності. Заходжу купити якихось харчів невідомо для кого, знаючи, що сама їх не їстиму – просто, щоб створити вигляд, наче вдома хтось чекає, дуже голодний і страшезно радий мене бачити. Помічаю дорогою бабусю, яка копирсається у смітнику (а, може, вона лишень виглядає як бабця?). На мить уявляю власну старість (скоріше за все, я скінчу так само, якщо не гірше) і віддаю їй щойно куплені кобліжки і сік (все одно я їх ніколи не їм). Вона дивиться на мене якось підозріло (краще б я запропонувала їй пива), без особливої вдячності, але кобліжки бере… Все! Вороття нема. Я повертаюсь у жовті стіни. Я не вживаю антидепресанти і не п’ю без товариства алкоголь, бо знаю, що до першого звикаєш, а друге допомагає виключно під час самого процесу, а згодом стає набагато гірше (наступає стан афекту). Я беру в руки книгу, гортаю, і не можу збагнути, про що там написано. Я вмикаю комп’ютер, заглядаю у порожню поштову скриньку і ловлю себе на думці, що він мені не потрібен – Інтернет мене не цікавить, а писати я звикла олівцем і на папері. Я жахаюсь від усвідомлення можливої власної деградації і всоте себе запитую: – Навіщо? Навіщо це все – таке беззмістовне, пусте, фальшиве, тимчасове, непевне, яке можна називати єдиним словом – людська метушня? Я ще раз намагаюсь збагнути слова, почуті у церкві під час недільної служби: людина приходить у цей світ самотньою, і самотньою його покидає. То навіщо ж тоді вона, власне, на цей світ приходить?… Я починаю роздумувати над тим, як одні люди пишуть книжки, а потім інші люди пишуть книжки про перших, аналізуючи тонкощі і причини їхнього особливого душевного стану. Але чомусь до голови нікому не прийде, що ті перші – просто дуже самотні і зовсім мало потрібно для них зробити, аби уникнути приреченості і трагізму. Я думаю про Ломброзо, який ототожнював геніальність і шизофренію, я думаю про Фройда, який аналізував самотність у зрілому віці як наслідок нестачі батьківського тепла у дитинстві. Я думаю про Достоєвського, Кафку і Камю, які вкладали власний фаталізм у образи самовбивць і так до кінця і не збагнули, як знайти власну гармонію зі світом, і де та межа, той малесенький важіль, які опускають тебе на певному етапі до відчуття цілковитої відчуженості від усього… Я лягаю у ліжко. Не вимикаю телевізор до ранку, щоб не дай, Боже, прокинутись серед ночі, усвідомити тишу і по-справжньому второпати – поряд же зовсім нікого нема. І страшнішого за це немає нічого у світі. Але є у моїй голові і тимчасово заспокійливе – я не накладу на себе руки. Принаймні, сьогодні… Перші ознаки шизофренії … Пишу листа до тебе… Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, аби висловлювати свої бажання, невдоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові і хочеться змайструвати з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері й твердо знати, що він завжди там є, нікуди не дінеться, і ти будь-коли можеш прийти до нього, перекинутися слівцем про се, про те… А ти перестав мене помічати. Точніше, якоюсь мірою ти мене бачиш – не заперечиш-бо факт мого існування зовсім. Ти навіть дивишся на мене деколи із захопленням, коли я вдягаю щось сексуальне, і чужі чоловіки повертають за мною голови. Ти надзвичайно щасливий від того, що об’єкт їхнього зацікавлення належить тобі. І ти намагаєшся не бачити мене вранці стрепіхату і ще сонну, хоч саме у ці хвилини мені найбільше хочеться тепла. Тепла не від ковдри – від тебе, і я тицькаюсь у твій ще теплий бік, цілую твоє плече, руку, знаючи напевне, що ти ще спиш, бо якби не спав, то здивувався б, бо ж, як правило, після вечірньої тілесної баталії настає ранкова апатія. Ловлю себе на думці, що мені хронічно не вистачає ласки. Найімовірніше, мені не вистачає її ще з дитинства. Коли ми з сестрою ще були малими, всі постулати нашого сімейного виховання полягали у тому, щоб «діти були ситі й одягнені». І тепер, коли я виросла (в чому я постійно сумніваюсь), ти намагаєшся пустити все за другим колом і укоренити той запрілий спосіб піклування про ближнього. Колись це нас навіть бавило – ми мріяли разом, як швидко заробимо мільйон, побудуємо палац (подібного не буде у цілому світі), купимо кабріолет і яхту, виховаємо трійко дітей, подорожуватимемо світом, і життя буде у нас в кишені. Але це було тоді, коли ми ще тільки починалися, а зараз, коли ми вже нарешті «ситі й одягнені», бачимо, що втратили щось дуже важливе і нам нема вже про що мріяти, окрім того, щоб вмерти в один день і щоб нас поховали разом. Я не хочу про це думати, бо я ще не виросла. Це велика моя таємниця життя, мені соромно у цьому зізнатися. Коли я сплю, мені весь час сниться моє дитинство, вірніше, я перебуваю ще там. Коли батьки всоте нагадують про бабусю, яка померла від розсіяного склерозу, натякаючи, що це у нас генетичне, то мені стає смішно. Я бачу себе десятирічною та у старшому віці, відчуваю все до шокуючих дрібниць: запахи, кольори, дотики, кожне сказане і почуте слово так, наче це було лишень вчора. Вочевидь, у мені закладена якась інша хвороба, тільки не склероз – розумова недорозвиненість, наприклад, бо чим інакше може бути спричинене моє нав’язливе бажання повернутися у минуле. І коли я пробуджуюсь і бачу своє велике, вже доросле тіло, мені стає дуже ніяково – як то за одну ніч я встигла так вирости. І мені тоді ще більше хочеться ласки. Мені її так патологічно не вистачає, що це передається на довколишній світ: я люблю бавитися з чужими дітьми так, як зі своїми. Я хочу, щоб всі вони були моїми, і я б рівномірно розподіляла на них все своє тепло так, як у школі рівними шматочками крають торт на чиїсь іменини, щоб нікого не образити. Я звертаю увагу на кожного жебрака, а вони реагують на це неадекватно – їм не потрібна жодна увага – «кинь копійку і забирайся геть!». Мені хочеться допомогти кожній бабусі, і це також видається підозрілим – люди ж бо наперед налаштовані на байдужість. Чи не кожен день я везу свою стару сусідку до лікарні, бо в неї пухнуть ноги, а до маршрутки далеко, але вона за моєю спиною обмовляє мене з іншою сусідкою: от, мовляв, буржуї, і грошей їм на пальне не шкода. До мого сина приходить бавитися піввулиці. На піввулиці я готую їсти і патроную їх до вечора, аж поки за тими «піввулиці» не приходять роздратовані істеричні матусі і замість подяки за те, що їхнє чадо нарешті хтось погодував гарячим борщем, репетують не своїми голосами, чому я не жену (!) дітей додому. А як же я їх пожену, коли вони не хочуть туди йти. Їм у нас затишно. Вони відчувають, що я – одна з них. Ми – одна компанія, одна душа. Тому і син мені не каже «мамо», а каже «кицю» або «потьку». Бо він і сам до кінця не може збагнути, коли ж це я встигла його народити і виховати. Якась помилка, адже я сама ще така малолітня. Може, тому мені так ніяково перебувати серед твоїх дорослих друзів. Я зовсім не відповідаю їхнім стандартам, їх уяві про розкішну жінку. А їхні дружини – набундючені, напудрені – взагалі вважають мене пришелепкуватою тільки тому, що я не вмію обмовляти у даний момент відсутніх, не розуміюсь на каратах і автівках, а ті прикраси, які ти мені даруєш, лежать у запорошеному пуделку, а не вилискують на моєму тілі. Ті жінки хочуть, щоб я була така, як вони: читала гламурну «Наталі», а не Андерсена і Гашека, хапаючись від сміху за живіт, щоб я дискутувала з ними про героїв мильних опер, бо вони не знають, хто такий Тарковський чи Грінвей. І казяться від того, що я інша. От і виходить, що ніхто ніколи про мене доброго слова не сказав – і тим не так, і цим не сяк. А ти ніколи мене навіть не захищаєш – махнеш рукою, мовляв, така вже вона в мене є і нічого не вдієш. Ніякої респектабельності, ніякого гонору. Вона просто не усвідомлює, ким є і чи, власне, є… А що мені усвідомлювати – маленька дитина у зрілому тілі, яка дотепер любить зранку вмикати мультики і якій протягом життя бракує однісінької речі – ласки. Мені деколи здається, що якби мене хтось щиро приголубив, я би віддала все, що маю. Отже, краще щоб цього ніхто не робив, бо це небезпечно для нашого добробуту. Я тулюся до твого ще не вистиглого з ночі плеча, а ти спиш і не можеш навіть собі уявити, якими міріадами позитивно заряджених промінчиків моє тепло передається твоєму тілу. Ти навіть не усвідомлюєш мого впливу на тебе, і що весь твій успіх протягом життя – це мій успіх, бо я даю тобі такий потужний заряд енергетики, що ти сам дивуєшся деколи, звідки береться та сила і чому все так добре? Ти дивуєшся з першого дня, як ми познайомилися. Ти вже й забув, яким ти тоді був і яким став тепер за нашої спільності. Ти робиш вигляд, що це так має бути – просто таланить – а сам би залюбки носив мене у своїй кишені замість талісмана. І таланити буде, допоки ми разом, хоч усвідомлення цього зневажає твою чоловічу гідність, однак мене бережеш, отже, знаєш про це. Я частенько хочу втекти. Втекти на той віртуальний острів, вирізати собі дерев’яного чоловічка і жити з ним у гармонії та злагоді. Ми б з ним ловили рибу, розпалювали вогнище, сиділи довгими зоряними ночами і говорили б, говорили б… І я була би безмежно щаслива, що у мене є уважний і чуйний співбесідник – те, чого так бракує мені все життя тут, серед людей… Мене тішить, що я попри все не черствію. Навпаки, мої струни так оголені, що я відчуваю вдесятеро емоційніше всі найпобутовіші речі. Я готова довіку прасувати твої сорочки (доводити себе до оргазму від їхнього – твого – запаху), чистити твої мешти, прибирати за тобою попільнички, зачиняти хронічно незамкнені двері, заглядати тобі у рота, у нутрощі, у душу з невідступним бажанням щось там знайти, до чогось дістатися такого, що дало б мені можливість зрозуміти, чому я з тобою. Тому прошу тебе – говори зі мною, говори зі мною хоч деколи, нехай навіть ні про що, бо інакше твої рахунки витрат збагатяться скоро ще однією графою – оплата психіатричної клініки. Ти ж знаєш – я цілком самотня у цьому світі… Я не маю нікого: ні приятелів, ні рідні, ні навіть коханця. Я не маю, власне кажучи, навіть тебе… Прозріння Нам усі кажуть, що ми – чудова пара. Це там, за кордоном, де мене мало знають. У них і не прийнято знати про людину більше – це поза правилами етикету. З одного боку, те, що вони кажуть – правда. Я – зовнішньо абсолютно успішна, приваблива, самодостатня жінка, якій за тридцять (вік – дуже умовна річ), у якої все виходить, – отже сильна, всього досягає власноруч (значить, самостійна), від якої завжди пахне чоловічою присутністю (дарма, що частенько ілюзорною) – значить, сексуальна, зуміла сама, без будь-чиєї допомоги, виховати сина – отже, психологічно стійка… Тобто, за великим рахунком, прискіпуватися ні до чого. А з іншого боку, він – людина самореалізована, самозадоволена, самозакохана, само-, само-, само… Одним словом, політик. Хтось би здивувався: «Боже, де ти його взяла?» У нас вдома деякі стурбовані своїм майбутнім панночки готові часом навіть кинутись під колеса потрібної їм автівки, викликаючи бодай якусь цікавість до себе: нехай це буде хоч на той короткий час, поки авто довезе до лікарні (про такі випадки я знаю достовірно від своїх знайомих). Але все було набагато простіше. Ми познайомились цілком випадково на одній з тих багатьох столичних модерних виставок, які я так люблю відвідувати. І він, змушений бути там у складі якоїсь чергової делегації, звернув увагу на мене лиш через те, що я цікавлюся експонатами якогось енного модерністського напрямку, на які він уваги взагалі не звертав (от закручений вийшов каламбурчик). Другим кроком до ближчого нашого знайомства було його здивування від того, що володіємо однією доступною мовою, перебуваючи в закордонному, як для мене, так і для нього, просторі. Третє, що закріпило наше знайомство, – це моя відповідь на питання, що я тут роблю. Я на хвильку замислилась, чи варто розповідати ледь знайомій людині про рутину моєї щоденної діяльності, і сказала невимушено і чистісіньку правду: «Пишу вірші…» Ми спілкуємося вже два роки. Два роки я ретельно прислухаюсь до слухавки (він нервує, коли я не чую дзвінка). Два роки я зустрічаю і проводжаю літаки (мені б влаштуватись стюардесою – було б легше). Два роки я мала б відчувати себе захищеною (йдеться про захищеність моральну – матеріальної ми не торкаємось, гордість не дозволяє). Деколи мені навіть здається, що це і є мій хрест, який я змушена буду нести до кінця свого життя. Не знаю, засмучує мене ця думка чи ні. – Ви такі подібні! – кажуть нам люди… Ми подібні тільки в одному: кожен з нас вміє тримати себе в руках. Та я тільки роблю вигляд такої благополучної, щоб приховати свої оголені струни – «Обережно, вдарить струмом!», – а він такий насправді. Не знаю навіть, що могло би похитнути його думку про себе. Та й справді – що? Натура сильна, цілісна – він бачив уже все на своєму шляху: політичні зради, смерті… І при цьому спокійнісінько каже: «Я ще жодного разу в житті не плакав…» – А коли я помру, заплачеш? Чи хоч згадаєш? Бо вже недовго чекати… Мовчить… … Навіщо я це роблю? Навіщо обманюю себе і цілий світ, прикидаючись, що все в мене добре? Зовсім не тому, щоб кожну заздрісну натуру замлоїла «жаба» десь там, у лівому боці грудини, і почали перевертатися кишки від злості. Мені до заздрісних байдуже. Я давно звикла до прояву тотального «жабізму» серед певної категорії людей. Очевидно тому, що не звикла канючити, а завжди посміхатися і відповідати: «Все чудово!» – навіть коли насправді вити хочеться. Бо згепана життєвими негараздами так, що живого місця не лишилося. (Та хто ж повірить? І не треба!) Єдине, що натягнутою ниткою щемить повсякчас, і тільки у церкві, незалежно від промовленого священиком у проповіді, формується у цілком обрисне у болючих нетрах душі бажання: «Боже, дай спокою. Не фізичного, а душевного, морального, щоб чогось зі мною не трапилось… Біди з собою не зроблю – занадто відповідальна перед сином, а от психіатрія за мною плаче…» Не діждуться, щоб я скаржилась і хтось витанцьовував свій переможний танок на моїх змучених кістках і зрушеній психіці. Не діждуться. У мене все добре… … Отже, всі кажуть: «Ви така гарна пара! Він такий спокійний і статечний! (Важко бути нестатечною людині атлетичного складу і під два метри зросту)… На нього можна опертися… Це тобі не наші місцеві розмазні, у яких весь процес життєвого розвитку перехрещується з кількістю завойованих жінок, а благополуччя ототожнюється з товщиною гаманця. Як правило, вони знаходять собі дружину невибагливу (бажано, десь з глибинки), щоб менше знала і менше рота розтуляла. Ну, а він тоді – пан і Бог! Купить додому харчів та кілька суконь «коханій», не для того, щоб гарно виглядала, а щоб приятелькам дурного не плела, мовляв, скупердяй і такий-сякий… Дехто з тих жінок із часом вбивається у пір’я і починає самостійно «виходити у світ», тобто регулярно тинятися по косметичних салонах, обсмоктуючи останні міські плітки і вдаючи з себе салонних левиць з наліпленими нігтями, волоссям, віями, зубами, маскою, вищером… Їм, можна сказати, життя вдалося. А інші до кінця життя сидять у домашньому острозі, щодня перелякано чекаючи свого лицаря, який тим часом гарцює містом, посадивши у свою дорогу автівку милотуповиду шмаркачку, а то й кількох одразу. Отакий наш домашній менталітет… Тому всі й кажуть: «Ти цінуй! Біля тебе он який мужчина. За таким, як за кам’яною стіною – врівноважений, без зайвих смикань, відразу видно – не місцевий…» І воно дійсно так. Я не сперечаюсь і не заперечую. Та й життя мене вишколувало так, що я чітко знаю, де і що можна сказати, як поводитися, де всміхнутись, де промовчати. Я витримую дрес-код всюди і без всяких зусиль. Йому зі мною дуже зручно. Хтось би сказав: «От дурненька, та про це треба тільки мріяти. Принаймні, будь-яка пересічна провінційна жінка і уві сні не наважиться собі такого зажадати». Та ні, любі мої, кожна з нас перш за все прагне світла в душі, відчуття внутрішньої свободи, тільки дехто боїться у цьому зізнатися. А ще – порозуміння, єдності, бо так деколи хочеться поплакати у рідне плече і поскаржитись, і порадіти разом, і втиснутись у його заплутаний світ надійним клубочком, який би випромінював мільйонноватне тепло і діяльну енергію, зігрівав би так, аби він несподівано дивувався: «Що це там так пече у грудях?…» І без всяких дрес-кодів, без подолання науки, яким ножем треба розпинати рибу, як тримати пристрій для розчавлювання мушель на фуршеті, на скільки міліметрів дозволяється занизити декольте, і ще мільйон речей, які потрібно знати, щоб не заплямувати його бездоганну репутацію. Хочеться бути собою, і до біса всі ті умовності і вишколовування. І якщо сильна жінка говорить вам, що вона чудово дає собі лад без тепла і ніжності, не вірте їй! Та й навіщо мені ті мушлі та устриці? І навіщо мені ті декольте і високі підбори? Я – людина з гір, і все, що є позаприродним для моєї вільної натури, тисне на мене таким тягарем, що я відчуваю себе вичавками, які залишаються з винограду після того, як ляже на нього важкий металевий п’ястук преса. Я навіть уявляю кров свою, яка дзюрчить червоними тягучими цівками крізь сухі дубові дошки винної бочки. Мені природно ходити босою (мої діди, вочевидь, не панського роду), гасати полями за прозорими метеликами разом із сином, розлягтися серед п’янкого сінокосу горілиць до сонця і жмуритися-жмуритися, відчуваючи, як диводайним теплом напувається тіло, і ти несподівано бачиш себе вже повноцінною часточкою Всесвіту… Що може бути смачнішим за яфиновий сік, який розтікається поміж пальців, коли ти назбираєш ягід повну жменю і злизуєш той сік чорним терпким язиком… І так ще раз і ще раз, бо їх там море, і ти можеш наїстися ними досхочу цілими пригорщами, не вкладаючи до рота по одній горошині вартістю один євро за кожну в якомусь суперресторані, який ганебно збагачується на тому, що так щиро і необмежено дала нам рідна земля… Які там молюски з креветками, омари з кальмарами, мідії з медузами можуть порівнятися з окрайцем домашнього хліба, яким тебе обов’язково почастують у будь-якій гірській хаті, і ніхто не спитає хто ти, звідки і куди йдеш. Просто так прийнято. Захочеш – сам повідаєш. Нехай крім того хліба в хаті більше нічого нема, тому він і здається смачнішим за будь-яку вишукану страву. А ти впиваєшся теплом і вдячністю і вже не йдеш, а летиш далі: «Дякуємо Вам, бабцю, за хліб, за сіль. Бувайте здорові і сто літ Вам прожити!» А ще люблю, вийшовши на полонину, лягти, вухо прикласти до землі і чекати. Спочатку – тиша. А далі прислуховуєшся і чуєш якісь дивні переливи звуків, наче сама земля виводить в утробі своїй ніжну мелодію міріадами невидимих дзвіночків. Земля дихає… І передзвін той стає дедалі гучнішим, і незабаром плац перед тобою вкривається пухнастою хмаркою, а та музика, що лунала з самих надр, переростає у рівномірне калатання стоголосодзвінного хору. Йде отара… … Як про це розповісти панові політику? Які слова знайти, щоб він наситився тими запахами і відчуттями своїм засміченим і засмученим всілякими західними штучками нутром? Відкинув свої дорогі черевики, зняв з обличчя солідний вираз – і гайда з нами на річку? … Якось він вирішив подивитись на моє життя поза нашою спільною територією, тобто на моїй Батьківщині, яку я обожнюю попри всі її політичні перипетії і до якої час від часу навідуюсь. Який героїзм! Сісти у потяг – адже літаки звідти до нас не літають – і впродовж кількох тисяч кілометрів не пошкодувати (з його запевнень) про свою цікавість до життя далекої провінції малорозвинутої (?!) держави, в якій тільки те й відбувається, що політичні, економічні та інші катаклізми. З часів студентства потяг для мене був другою домівкою. І найбільше (особливо, коли поверталася зі столиці в товаристві друзів, яким не доводилось бути в наших краях) мене тішило те, що ще не встигало світати, а колеса уже рівномірно відбивали такт у напрямку перевалу. І в цей час, приліпившись до запітнілого від роси вікна, кожен подорожній мав змогу спостерігати красу і велич наших гір. І мені було так пишно з цього, мовляв, от бачите, де я виросла! Це вам не ваші поля-ниви, де нема на чому ока спинити. Як добре, однак, коли людина пишається своєю вотчиною. І я ревно стежила за приятелями, щоб вони мимохіть чогось не пропустили, щоб помітили кожну дрібну деталь: чи то якийсь незвичайний вигин річки, чи тунель, чи черговий міст попід небом… Таке враження було, що все це я створила своїми руками. З того часу мені здавалося, що абсолютно всі потяги, які рухаються у нашому напрямку, мають заїжджати на перевал обов’язково вранці, як туристична екскурсія, яку проводить досвідчений гід, вибираючи саме той час доби, коли експонат виглядає у найвигіднішому для себе світлі. Цього разу мені поталанило: потяг, у якому їхав мій гість, дійсно потрапив на перевал вранці. І я вже його очима бачила все, що відбувається за вікном комфортабельного СВ: охайні гірські хатки, розкидані спочатку дрібно, а потім щільніше у низинах, а деякі – на височині (кожен, як правило, дивується, як там люди виживають). Вранці, коли над горами клубочиться пара, здається, що хатки ширяють у повітрі, не маючи під собою ніякої підпори, а заплутані гірські річечки на вигляд мальовничі і безпечні, а насправді – студені і стрімкі. А в їх товаристві – високі віадуки і просторі пасовиська. Словом, кожен клаптик цієї землі, який я знаю напам’ять і з заплющеними очима можу розповісти і показати, де що знаходиться… Спочатку очікуваним візитом була дуже схвильована. А як щось буде не так? Адже і хороми, може, в мене не такі, як треба, і їжа не кошерна (почалося!) і стільці не комфортні, і скатертина запрана, і стіл круглий, а не квадратний, і повітря не таке, і вітер в інший бік дмухає, і дерево у дворі тінь не в той бік кидає… Ха -ха!.. Дурна б я була щось міняти. Теж мені, ревізор. Нехай бачить все таким, як воно є насправді. На цей раз психіка мене не підвела, і я дерев не пересаджувала, напрямок вітру не змінювала, ремонтів у хаті не робила, і рух на вулиці не перекривала. Єдине, що я зробила – купила собі нову шовкову піжаму, хоча приємніше спати у бавовняній. Зате склала досить розширений план, де ми маємо побувати і що б я хотіла показати людині, яка вперше у житті потрапила у моє рідне місто – місто, в якому кожна каменюка дихає щонайменше сторічною давністю, та, на відміну від Карфагену, пульсує життям живих людей живої культури. Звичайно, першим у моєму плані був наш старий замок. З усією його історією: з дівчиною, яку батько замурував у стіні, з її привидом, який бродить там ночами впродовж багатьох років, і з усіма іншими легендами, які фортеця у собі береже… Були в тому переліку і старе городище, яке знамените графське сімейство передавало від покоління до покоління і яке бачило стільки побоїщ і трагедій, що не раз викликало подив археологів при чудернацьких знахідках… Була там і стара церква, яка тяжко-важко, але таки зберегла у собі ще старовинні фрески італійських майстрів з-понад 600 років тому. У храм колись під час служби Божої вдарив грім. І ще живуть очевидці, які говорять про це зі сльозами на очах – так, начебто це сталося учора, а ще як закопували у глину вражених громом вірян, аби врятувати, але декого не вдалося. Казали потім, що то була кара Божа за те, що так байдуже поставилися люди до збереження старовини. Була у моїй програмі і колишня синагога, і єврейське старе кладовище, і краєзнавчий музей, і художня виставка. Словом, мені хотілося показати своє місто таким, яким його бачу я, а не засмічені вулиці з несправною каналізацією, банкомати, що не видають грошей, готельних служок, які, сподіваючись на халявні кілька гривень, стверджують, що вкрадено два рушники, і ще безліч всіляких дрібниць, які людині краще б не бачити і не чути, куди б вона не приїхала… Та де там… Провівши свого дорогого гостя, у відчаї жмакаючи свій нереалізований план, чула від приятельок маловтішне: – Ну, а що ти хотіла, дівочко? Це ж не історик-краєзнавець до тебе приїхав. Та й не для того він їхав, щоб по руїнах лазити, а на тебе подивитися, на те, як ти живеш, як ми всі тут живемо… А як я живу? Так, як усі: зі всіма своїми бідами і болячками і нікому (знову ж таки!) не скаржуся. Нема кому у дворі траву покосити. Біда? Не біда! Нема кому лугош відремонтувати. Біда? Не біда! Бідна приятелька моя – колега-журналіст, яка мала необережність залишитись на професійній ниві, кінців з кінцями не може звести. Біда? Не біда! Пенсіонерам газ і світло відмикають, бо не мають чим платити. Біда? Не біда! Півкраїни по світу бродить, щоб копієчку заробити на сім’ю. Біда? Не біда! Руки від того усього опускаються. Біда? Не біда!.. Зате є політик – радник президента (от пофортунило!). Не знаю, може воно так і заведено – зробити офіційний візит, подивитися, як сусіди живуть, зробити висновок, що самі живуть краще, отримати від цього задоволення, збільшити свою пиху і поїхати, впевнившись у своїй бездоганності ще раз… … Може, він вже більше і не приїде. Ні, я напевне знаю, що він більше не приїде. Бо я цього не хочу. Бо він чужий у цій отарі, як порцелянове ягня, від якого і хосна ніякого, а позбутися шкода. Як екзотичний фрукт, що випадково потрапив на тацю серед пахучих яблук, але скуштувати його зась, бо не знаєш, з якого боку до нього підступитися. Як штучний імплантант, що зрісся з живим тілом і має виконувати певну функцію, але ти усвідомлюєш, що це – не твоє. Я не хочу, щоб він повертався, бо він для мене – чужорідне тіло. Так само, як і для моєї землі. А все, що не приживається на моїй землі, не може прижитися і в мені. Ми з нею – одне ціле, єдина плоть. Але я дуже рада, що він побачив мене такою, як я є. І все інше таким, як воно є. Хто його знає, може у ньому навіть прокинулось щось приспане отим непростим життям і, повернувшись додому, він замість того, щоб приступити до своїх невідкладних справ, кине все, збереться у далеку глухомань до старенької мами, яку не бачив упродовж довгого часу, а та тільки через грошові перекази пам’ятає, що у неї є син. Хто його знає, може, йому враз захочеться піти до своєї школи, пройтись дитячими стежками, знайти свою першу вчительку (дай, Боже, аби була жива), погомоніти про життя-буття на пенсії, дізнатися, хто ким став по закінченні школи (Катерина крамницю відкрила, а Іван спився, Михайло – великий чоловік, як і ти…) Вона сплакне, звичайно, а потім довго ще згадуватиме і розповідатиме сусідам, які люди до неї завітали… А він тим часом бродитиме сінокосом, пригадуючи своє дитинство, нап’ється досхочу молока з-під корови, підсобить мамі по ґаздівству. І сенс його життя стане напрочуд простим і зрозумілим. А може, зійшовши з того клятого потягу, приїде додому змучений, відпустить всю прислугу у безстрокову відпустку, вдягне (коли таке востаннє було?) домашні капці, ляже на дивані, підклавши лікоть під голову, і, дивлячись у стелю, думатиме: «Боже, чи я живу, а чи тільки існую?..» Хто його знає?.. … Місяць минув з тієї нашої зустрічі, місяць спокою і мовчання. Я дуже здивувалася, коли пронизливий міжміський дзвінок прорізав тишу. Це він. Він нервує, коли я не чую телефон: – Знаєш, я багато думав про тебе, про нас, про все… Виходь за мене заміж… … А ви кажете – лугош не відремонтований… … А ви кажете – трава не скошена. Теорія циклiчностi Хтось розчахнув над нею парасольку. Вона повернулась і побачила обличчя, світле й усміхнене обличчя синьоокого юнака, який пожалів її, бо накрапає дощ, на вулиці волого і мерзотно, черевики цілком мокрі, а вона цього не помічає. – Дякую! – всміхнулась Вона і забула сказати йому, що Він дуже люб’язний. – Вам не слід гуляти в таку погоду без плаща або парасольки, – сказав Він, бо мусив щось сказати. – Загалом я цього ніколи не роблю, так сталось, – відповіла Вона, бо мусила щось відповісти. А далі їм не було про що говорити. Він провів її мовчки додому. Вона подякувала. Попрощались. Він пішов собі, а Вона – собі. …Сонце пекло немилосердно. Воно розжарювало підвіконня так, що Надя на хвилю навіть уявила, що зараз вибухне весь її кабінет із дорогими меблями, декоративними квітами і рівненькими рядами списаних дрібним почерком течок. Вона пригадала історію, яку розповідала їй подруга. Та бачила на власні очі, що від спеки вибухнув факс, який забули прибрати після ремонту з підвіконня. Важко було в це повірити, але Надя зі співчуттям кинула оком на всі вибухонебезпечні пристрої на столі – телефони, комп’ютер, ксерокс, томик Сартра, який вже кілька днів був відкритий на тій самій сторінці. Добрячий був би феєрверк. Нічого їй так не хотілося у ту хвилю, як миттєво зачинити двері злополучного кабінету і втікати кудись до річки, до озера, до будь-якого водоймища, аби тільки врятуватися від цієї всюдисущої спеки. – Ну й літо видалося, – думала Вона. – Недаремно сурмлять, що у космосі відбуваються якісь процеси, які спричиняють катаклізми в атмосфері навколо земної кулі. А ще думалося про те, що всі нормальні люди давно лежать собі на екзотичних пляжах Пальма де Майорки чи як мінімум десь в Анталії, а Вона, бідолаха, ніяк не може розлучитися зі своїми службовими обов’язками, на все плюнути і майнути кудись світ за очі… І за що їй така кара – сидіти тут, чекаючи на чергових замовників, які їздять у автівках з потужними кондиціонерами і, незважаючи на 40° Цельсія, зараз зайдуть у офіс у зашпилених до останнього ґудзика сорочках і туго пришмальцьованих краватках. Надя ніяк не могла себе примусити мислити як справжній шеф, бо у ній завжди десь глибоко всередині сиділа маленька дівчинка-розбишака, котра готова була посміятися над кожним, гасати по чужих садах, ганяти дворових собак і чинити багато чого іншого, що Вона з превеликим задоволенням робила років двадцять тому. І як би Вона не намагалась це приховати за підтягнутим фасоном службових строїв, як би ретельно Вона не підбирала своє неслухняне волосся в охайну зачіску, очі її завжди зраджували – там сидів такий собі бісик, який ладен був у будь-яку мить зробити якусь шкоду. Це, вочевидь, найбільше і притягувало до неї чоловіків. Стук у двері відволік її від роздумів. – Будь ласка, заходьте! – навіть її секретарка і та використала момент, щоб відпроситись, вигадавши якусь неправдоподібну причину, а сама стовідсотково дременула на пляж! «Це не замовник, бо замовники так несміливо не шкребуться у двері», – подумала Вона і з цікавістю повернула голову від вікна до дверей – кого ще може лиха принести під час такого пекла? Там стояв юнак, вагаючись: чи заходити відразу чи затриматись для ввічливості у дверях. – Та заходьте вже і зачиняйте двері – тут ввімкнено кондиціонер. – Надя сіла за стіл, уважно придивляючись до неочікуваного гостя. Той, незважаючи на сором’язливість, виявився досить цікавим: високий, світлоокий, спортивно складений, одягнений до міри стильно і до міри стримано, розшпилений верхній ґудзик білосніжної сорочки відкривав загорілу шию і міцний торс. – З якого, власне кажучи, питання? – Надя в’їдалася у нього очима – десь Вона його вже бачила. – Молодий дипломований спеціаліст. У вас же висить оголошення, що ви потребуєте на роботу дипломованих фахівців, – і Він поклав на стіл свій щойно з друкарні диплом інженера-будівельника. Чомусь у цю мить Вона пригадала, як вперше переступила поріг своєї майбутньої роботи, адже виглядала Вона так само розгублено, як цей жовторотий юнак – вчорашній студент. Хто міг тоді знати, що станеться далі, і що саме там Вона зустріне єдине своє велике кохання. І якби Боженько дав бодай у щілину підгледіти майбутнє, то не сталось би ні трагізму, ні розчарування, яке пережилося опісля. Краще би поїхала десь на Північній полюс, у Забайкалля, у Потойбіччя – будь-куди, аби тільки не опинитися там, де Вона була. І чомусь задрімав її внутрішній голос – її інтуїція, яка зазвичай не зраджувала, та забула на цей раз підказати: «Не йди туди, там тобі не можна, бо зламаєш собі все життя…». І Вона пішла на гільйотину. Тепер вже не мали значення і бурхливий роман із директором фірми, і його запевнення у довічнім коханні, і дарування діамантів на заручинах, і несподівана поява його колишньої дружини, яка вирішила чомусь повернутись до сімейних стосунків, і його конвульсивні метання від однієї до іншої, і врешті-решт остаточний вибір – адже там все ж таки залишились дорослі діти. Все це тепер не мало значення, рани зарубцювались, залишивши у серці якусь неприємну їдкість, що переходила у прискіпливість до чоловічої статі, а деколи і цинізм. – Послухайте, дипломований спеціалісте, а ви дочитали до кінця оголошення про те, що треба мати мінімальний стаж роботи п’ять років? Хлопцеві ставало дедалі ніяковіше. – Я дочитав уважно все до останньої крапки, але я не можу чекати п’ять років, щоб Ви мене взяли на роботу, бо я готовий вже всі свої здобуті знання зужити на практиці. Раптом Надя пригадала, де вона його бачила. Дощ, парасолька, ті ясні очі… Несподівано розсміялася. Насправді Вона дуже потребувала молодого помічника, але вирішила протестувати його наполегливість. – Добре, а як Ви дивитесь на те, дипломований фахівцю, щоб приступати до роботи завтра? А зараз, поки я ще не стала вашим безпосереднім шефом, майнути на… на… річку… Там і вирішимо, що з Вами робити далі. Пропадіть ви пропадом всі замовники разом, бо якщо її схопить сонячний удар просто тут, на робочому місці, то винними будуть тільки вони. – Ну що, згода? Отетерілий від несподіваної пропозиції хлопець на мить зніяковів, але швидко взяв себе у руки: – Мені б за плавками заскочити… – Нема питань, дорогою заїдемо, – Надя поспішно затягнула жалюзі (поки не передумала), закрила Сартрові «Слова», відкриті вже кілька тижнів поспіль на одній і тій же сторінці, кинула у сумочку телефон, ввімкнула сигналізацію і рішуче зачинила двері. – Все, на сьогодні це пекло закінчилось. Стрибай до машини. А далі, сидячи у розкішному прохолодному авто, дорогою до річки Надя розпитувала його про все: хто Він і звідки, хто його батьки, як Він уявляє собі своє майбутнє. Їй було цікаво за ним спостерігати – за таким ще юним, трохи необтесаним, але й далеко не примітивним, ще безхитрісним, але з добрим почуттям гумору. А юнак розповідав, що вони залишились з мамою удвох, коли Він був ще зовсім маленьким. Батько знайшов собі іншу жінку, і бачились вони з ним дуже рідко, але тепла особливого від тих зустрічей не було. А з мамою ладили, хоч частенько бувало їм дуже скрутно. І як страшенно хотів вчитися, хоч розумів, що тягти самотужки навчання в інституті буде дуже непросто, адже допомоги матеріальної чекати нізвідки. Але нічого, якось воно йшло: вдень ходив на пари, ввечері навчав дітей освоювати комп’ютер. Пізніше, вже на старших курсах, справи покращились – нишком малював курсові тим, хто не справлявся самотужки. Не за даремно, звичайно. – Якщо порахувати і оприлюднити кількість наукових праць, які я написав протягом навчання в інституті за інших, то я вже мав би звання професора чи академіка, – сміявся він. «А цей – не промах, – думала Надя». Потім вони весело хлюпались у воді, змагалися, хто швидше перепливе річку, бовтали ногами, сидячи на високому камені. І якби хтось сторонній спостерігав за ними, то потішився б – гарна молода пара, як голуб’ята. Хто би міг припустити, що ці двоє людей лише кілька годин як познайомились і що Він – ще вчорашній студент, а Вона – тридцятитрьохрічна респектабельна жінка, в якої на плечах процвітаюча будівельна фірма і якій ніколи не вистачає часу для особистого життя, і яка взагалі не пам’ятає, коли востаннє собі дозволяла таку нерозважну вільність. Та й сама Надя згодом, частенько ставила собі запитання: що з нею трапилось тоді, що спонукало її до того шаленого кроку? Чи сонце якоюсь мірою вплинуло на її мозок, що й без того потребував розрядки? Чи інші якісь причини, незбагненні нею самою, які прийнято називати «Божою волею», чи, не доведи Господи, божевіллям? Ніколи за всі роки блискучої кар’єри вона не дозволяла собі скористатись службовим становищем з особистою метою. Та про яке використання могла бути мова, коли вони почували себе, наче діти, – розгублені і радісні, і трохи збентежені, і наївно щасливі. І Надя піймала себе на думці, що дуже давно вже не помічала, як пахне трава і який смак має конюшина, і яку ніжну прохолоду дає ледь помітний вітерець після неймовірно спекотного дня, і як під вечір виспівують жаби, а вода на дотик – як молоко з-під корови… Вона так давно цього не помічала, що всі роки, здавалося, і не жила, а так, існувала десь поза вимірами часу. Вона лежала на спині, підклавши руку під голову, дивилася у небо, гризла травинку і думала: «Як чудово, однак, жити, просто жити. І не потрібні ніякі Пальми де Майорки, ані Кариби, ані Канарські острови. Щоб хтось так само, дивлячись у небо, лежав поруч, так само гриз травинку, так само відчував це блаженство від повноцінного відчуття світу…» Вони обоє не могли дочекатися наступного дня. Вона – як завжди, підтягнута, стримана, зосереджена, але бісики в очах прозраджували її. І Він – щойно спечений молодий працівник перспективної фірми, права рука чарівного шефа. Кожен з них вдало грав свою роль, тільки Він занадто вже серйозно, щоб ненароком не видати їхньої таємниці, а Вона кожної хвилі готова була вибухнути невтримним сміхом, так потішала її серйозність нового працівника. А ввечері вони ставали самі собою: Вона просто Надею, яка щодня заїжджала у найближчий провулок (щоб ніхто в офісі не помітив) і забирала його у машину. А Він – звичайнісіньким юнаком, милим її хлопчиком, який закохався у неї по самі вуха, не зводив з неї очей, йшов слідом, наче пес, за нею додому, напускав у ванну гарячої води, готував вечерю, розтирав її змучені високими підборами ноги, купав, цілував, кохав, умащував пахучими оливами тіло, голубив, пестив, бажав доброї ночі і неодмінно йшов геть. І довго ще після нього залишався стійкий і тягучий аромат… Так пахло кохання. У вихідні вони вигадували якусь програму – обов’язково з родзинкою – і це їм вдавалося. Інколи їхали у приміський парк, де містився клуб картингу, і годинами ганяли наввипередки на спортивних неслухняних машинах. Іноді відвідували кінну школу неподалік міста, де облюбували двох скакунів, завжди прихоплювали їм з дому ласощі і, теревенячи, чинно каталися околицями. Наді дуже личило жокейське вбрання – високий рівний стан і чорне волосся, що розвіювалось під час галопу, робило її подібною до амазонки. А Він захоплено спостерігав за нею скрізь: і на роботі, коли Вона безкомпромісно і по-діловому вирішувала службові питання, і, коли, перевтілюючись у будь-який інший образ, не переставала бути його коханою Надею. Вони разом дочитували Сартра, слухали Стінга і Він жодного разу її не спитав, чому Вона, вродлива і успішна, досі залишилась самотньою. А вона ніколи не розпитувала про його попередні з жінками стосунки. Та й навіщо – їм було так добре, що минуле вже не мало жодного значення у їхньому сьогодні. Та Наді й не хотілося засмучувати таке ще чисте, незаплямоване людськими трагедіями створіння спогадами про своє нещасливе кохання, про безсонні ночі, які Вона, як і безнадійно розбите серце, здавалося, залишила у далекому минулому. Адже цей хлопчик, сам того не підозрюючи, дав їй друге дихання – пробудив у неї бажання повноцінно жити. До їхньої зустрічі Надя абсолютно чітко бачила перед собою майбутнє – стрімка кар’єра, цілковита присвята себе роботі, адже місця будь-яким почуттям до чоловіків, здавалось, у серці вже нема і бути не може. Колись, ставши вже міцно на ноги, адаптує дитинку, а може й двох: хлопчика і дівчинку – і це буде вершина її самореалізації. А старість присвятить онукам, підримуючи їх духовно і матеріально. Що може бути благороднішим і досконалішим за таке життєве самовираження? Колись, багато років тому, пізнавши, що таке перше кохання, Вона, розчарована, обманута і душевно виснажена, сиділа вдома на кухні і з жахом слухала цинічні материні повчання, які та почерпнула із власного досвіду і, ставши цілковитим сухарем, намагалася приживити їх доньці: – Чоловікам ніколи не вір – це має бути твоє єдине і незмінне кредо на ціле життя. Всі вони падлюки, і чекати від них щирості – це означає приректи себе на довічну муку. Все, що показують у фільмах, – цілковита брехня, абсолютно несумісна з реальністю, створена, знову ж, чоловіками, аби запудрити мильними операми мізки таким дурним і недосвідченим дівчиськам, як ти… А Надя в ту хвилину ладна була стіни гризти, кричати на весь світ, піти добровольцем у Косово, постригтися у черниці – все, що завгодно, тільки б не чути цього, тільки б не змиритися з такою вишуканою безжалісною зрадою. Вона не вміла прощати. І тому майбутнє її визначилось раз і назавжди. Скільки б разів після того хто-небудь не залицявся, далі легкого флірту справа не доходила – та зневіра до чоловічої статі залишалася у ній надовго. – А ти знаєш, що ми з тобою вже зустрічалися колись давно? – не втрималася Вона якось, зізнаючись таки юнакові. – У минулому житті? – сміявся Він. – Пам’ятаєш – осінь, дощ, безлюдна вулиця, самотня постать шлапає просто по калюжах і без парасольки… – Так це була ти?! Отже, доля хотіла нас звести ще раніше?! – і Він цілував її, цілував до нестями… А деколи вони насміхалися над різницею у віці. – Уявляєш, – казала Вона, – коли ми ходили до школи, я реально могла бути твоєю піонервожатою. Або ще гірше, несла тебе на першому дзвінку, як десятикласники зазвичай носять першачків, і ти, відчайдушно калатаючи у той дзвоник, віддавлював мені пухнастими сідничками плече? Ха-ха… – Нічого, я віддячу тобі за це, – сміявся Він. – Зате я носитиму тебе тепер на руках ціле життя. І вони були обоє щасливі… … Надя прийшла до кав’ярні на побачення (свої зустрічі вони намагалися робити якомога романтичнішими), коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був незнайомий. – Алло, – почула вона у слухавці і якось миттєво зблідла. Це було її Давнє. Це був її Біль. Це було її Минуле. Колись за його дзвінок вона ладна була віддати усе на світі, а зараз Вона оціпеніла. – Я слухаю, – голос її лунав сухо і офіційно, наче Вона не впізнавала співбесідника. – Надю, це я, ти не впізнала мене? Це я, твій наймиліший, найкоханіший, найрідніший. Я пам’ятаю всі до останнього епітети, якими ти мене нагороджувала… Надю, невже ти про все забула?! – Телефон фонило відчаєм і розгубленістю. – А ти хотів, аби я несла спогад про нещасливе кохання, як прапор на першотравневому параді? Все у минулому і не варто чогось чекати… – Ні, Надю, ні! Це не так! Не можу я без тебе! Нічого мені не вдається без тебе! Я знаю, що дуже тебе образив, але зрозумів це занадто пізно… Я хочу тебе бачити, хочу з тобою говорити, хочу тебе відчувати, як раніше. Мені дуже самотньо, Надю… – А чому ти не спитаєш, як я маюся, як склалося моє життя? – Тут прокинулась від оціпеніння Надіїна уїдливість на межі з цинізмом, що, мов велика мудра змія, дрімала у ній з того часу, як вони розлучилися. – Так от, у мене все гаразд, у мене навіть краще, ніж гаразд. Я зустріла, нарешті, свою долю, може, трохи запізно, але я цього заслужила. Принаймні, більш за все я навчилася цінувати щирість, відвертість, безкомпромісність, саме те, чого тобі так бракувало. У мене є кохана людина і нам занадто добре вдвох, щоб ворушити минуле. І я дуже тішуся з того, що не стала черствою каменюкою, як мені здавалося роками, а здатна таки відчувати, кохати, страждати… Ти не зумів убити в мені жінку… … День починався, як завжди. Нічим не відрізнявся від інших. Надя прокинулась ранесенько, о шостій, звичайним рухом потягувалась у ліжку: не хочеться, а доведеться вставати… Потрапила ногами у тепленькі капці, почовгала у ванну, мимохідь, заглянувши у дзеркало, подумала, що добре би зробити зволожуючу маску, бо виглядає трохи втомлено… Останнім часом на роботі аврал, додому повертається пізно, вже кілька днів Його навіть не забирала до себе, мріючи лишень доповзти до ліжка. Щось трохи млоїло її попід серцем, бо й Він особливої ініціативи не проявляв, мотивуючи, що вдома хвора мама, а ще стільки замовлень… Надя звикла до думки, що вони належать одне одному, і була цілком спокійна, адже кохання не може акумулюватися щоразу у бурхливих проявах, достатньо, що від Його присутності їй стає тепло і затишно на душі. «Чомусь Він ніколи не кличе мене до себе, – майнуло у думці, – а як мама його хворіє, то випадало б знайти все ж таки вільну хвилинку і навідати її, бодай, як шеф, що піклується про позаробоче життя своїх підлеглих. Мабуть, Він просто соромиться скромності їхнього існування». І вона, таким чином себе заспокоївши, звично збиралася на роботу, плануючи подумки день. Приїхала на роботу першою – любила раненько, поки нікого нема, відчинити свої володіння, зварити собі каву ще до приходу секретарки, розкласти папери на столі, поки не почалася загальна метушня, – тобто, поґаздувати. Підлеглі не дуже любили цю її звичку, але доводилося змиритися. Так вона мала час побути з собою наодинці. – Пора якось легалізувати наші стосунки, – роздумувала вона собі. – Скільки бавитись у схованки, все одно рано чи пізно всі дізнаються про те, що між нами відбувається. Та й що в цьому поганого – перемиють, звичайно, всі кісточки, проберуть нашу різницю у соціальному статусі, потім у віковому, потім позаздрять трохи, що от, мовляв, шефиня підчепила собі хлопчика неопереного і бавиться, а потім заспокояться… Не можу ж я постійно Його по закапелках після роботи вичікувати, щоб ніхто не бачив… Тим часом офіс наповнювався людьми, як вулик… Грюкання дверей, запах кави, яку вранці варила «нон-стоп» захекана ще з автобуса секретарка, якісь папери, якісь підписи – все це вмить відволікло Надю від роздумів. … Черговий стук у двері, секретарка заглядає до кабінету (от зателепане дівчисько, коли я вже навчу її одягатися відповідно до роботи). – Надіє Григорівно, – потирає ногу об ногу, самій, вочевидь, незручно за довжину своєї спідниці, – телефонував щойно наш молодий спеціаліст (хихоче, бо повсякчас викручує перед ним оченята – молоде, дурне)… Сьогодні на роботу прийти не зможе, у нього дружина вночі народила… Дівчинку… * * * … На вулиці накрапав дощ. Було огидно і волого… «Якась нескінченна осінь, швидше би вже випав сніг і приховав під собою весь цей бруд і багнюку, – думала Надя. – Швидше би вже зима, щоб притрусила незайманою білизною все, що на серці, у пам’яті, у житті… Десь я вже це бачила… Може, до мами зайти?…» Вона знову забула взяти парасольку… Про жіночу дружбу Ганна сиділа у напівпорожній кав’ярні, навпроти – її найближча подруга, поряд бавився маленький син. Сторонній глядач ніколи б не здогадався, що тут щойно сталася життєва драма… – Навіщо вона це сказала? Навіщо зізналася? Навіщо?!! І саме тепер, коли пройшло вже три роки? Адже могла зовсім нічого не говорити, адже ж зуміла з цим прожити стільки часу… – Ганна втретє намагалась підпалити цигарку, та їй це не вдавалося – тремтіли руки. Вона до кінця не могла повірити і усвідомити, що все щойно почуте – правда, а не вигадана історія, недотепний і грубий жарт найближчої приятельки. Вона почула про зраду, зраду власного чоловіка з нею, чи не найближчою людиною у світі, якій звіряла все-все – хвилювання, тривоги, радощі – протягом багатьох років. Навіщо вона про це розповіла? Не було ні трагічної сцени у відповідь, ні ляпаса, ні гучної промови, мовляв: «Ах ти, сука, та як ти могла? Я ходила вагітна, а ти?!» Нічого цього не було, лишень загальне отупіння і слабкість у кінцівках, і нестерпний біль попід серцем… Хотілось встати, як глухоніма, піти звідси і шубовснути у річку. Звичайно, вона цього не зробить – росте ж син. На кого б вона його залишила, а особливо тепер… Перед очима пробігала вся їхня багаторічна дружба, починаючи зі школи і крізь всі життєві перипетії. Вчилися в одному класі. Виростали в різних умовах. Ганна – в теплій інтелігентній родині, у відносному достатку і спокої. Василина ж (у школі її звали Васька) – у багатодітній сім’ї, де крім своїх п’яти дітей ще було двоє прийомних (від якихось родичів з села). Батько – колишній військовий на пенсії, мама – інвалід, яка у свій час, ледве подолавши чотири шкільні класи, вимушено запряглася у важке ярмо здобування копійчини, час від часу вагітніла і тим самим збільшувала кількість голодних ротів у родині та сивого волосся на голові. Ганні дуже шкода було Василинину маму, особливо коли спостерігала, як та перебирає обрубками пальців (виробнича травма) в’язальні спиці чи гачок (дітей бо треба у щось вбирати), чи просила засилити нитку у голку, щоб знову залатати подерті шкарпетки. Незважаючи на свою «темність», вона була дуже доброю, весь час молилась і часто плакала. Васька чомусь соромилась своєї мами і просила, щоб та не приходила на батьківські збори до школи. На 8 Березня Ганна завжди приносила їй квіти, і вона знову плакала, тільки вже від радості. Ганна відчувала свій обов’язок додати Васьці домашнього тепла. Саме тому кожного разу, виходячи зі школи, мимохідь, начебто, пропонувала: «Чого тобі додому йти? Все одно нам пізніше разом у художку (обоє малювали). У мене перекусимо і підемо…» Бо тоді напевне знала, що Васька не залишиться голодною. І це вже настільки стало звичкою, що звечора Ганнина мама, готуючи на завтра щось смачненьке, попереджала: «У холодильнику на верхній полиці – обід, розігрієш. Там на тебе і на Ваську». І Ганна була вдячна мамі, що та розуміла її з півслова. Дівчата здружилися так, що не могли одна без одної жити. У кожної були на те свої причини. Ганна не відчувала близькості зі своєю сестрою, може, завдяки віковій різниці, а може тому, що були дуже різними. А у Василини дім був завжди, як вулик, у якому ніхто ні на кого уваги не звертав, а їй там бувало дуже самотньо. Так чи інакше, дівчата, розлучаючись, не могли дочекатися ранку, щоб знову зустрітися. Сиділи за однією партою, разом йшли до школи, разом слухали Тото Котуньо, таємно від батьків читали Гі Де Мопассана, разом вчили уроки, разом відвідували «художку», разом мчалися увечері на корти… Дорогою частенько мріяли, як виростуть, побудують поряд будинки і ходитимуть кожного дня одна до одної в гості, а їхні діти пересватаються, і вони стануть ріднею… Це була та реальна фантазія, що могла їх поєднати назавжди. Та життя склалося інакше. Закінчивши школу, Ганна поїхала у велике місто, а Васька (крім подруги вже ніхто її так не називав – виросла ж бо) залишилася у домашньому вулику. І єдине, що вона вигадала, аби якнайшвидше звідтіля втекти – це вийти заміж. Вони писали одна одній листи – кожна про своє. Ганна повідомляла про столичне життя, про навчання – важке, але цікаве, про нових приятельок – сусідок по гуртожитку, про великі кінотеатри і нові фільми, про хлопців, які за нею увивалися, про те, як несподівано відкрила для себе Булгакова і Зюскінда, про КВНівські змагання з командою «Петербург», під час яких серед суперників випадково зустріла земляка…А Василина писала, що народила дівчинку, що нарешті винайняли квартиру, про чоловіка – тирана, про те, що наразі нічого не читає, бо немає часу, про те, як важко з маленькою дитиною на руках вчитися на вечірньому, коли приходиш на пари перед годуванням, а в тебе сукенка мокра від молока, і забуваєш, чого туди прийшла… Ганна щиро шкодувала приятельку, але вже не могла опікувати, як колись, – їх розділяла майже тисяча кілометрів. Частенько вечорами думала про неї, адже за весь час такої близької подруги, як Васька, у неї не було. І берегла малюнок, який та їй подарувала у день розлуки. А Васька берегла той, який подарувала їй Ганна (сумний пейзаж моря з човником удалині, написаний олією). Єдиний твір, що зберігся по семирічному навчанні у художній школі. Вони домовились зберігати малюнки до кінця життя на знак щирої дружби. Коли Ганна повернулась з навчання додому, Василина вже водила за руку гарнесеньку донечку і, здавалося, мала бути від цього безмежно щасливою. Але радості на її обличчі Ганна не побачила, тільки сумні очі змученої жінки, яка не може виплутатись із власних негараздів. А ще притаєну, але видиму заздрість. Мовляв, тобі добре, подруженько, ти все зробила так, як треба, так, як «книжка пише» – і вивчилася, і заміж вийдеш, і дитину народиш, коли тобі треба буде… У тебе все за планом. – Ну, що ти, дурненька, – говорила їй Ганнуся. – Ну хіба може життя йти за якимось планом? Це як кому карта ляже. І у тебе все буде добре. То все шкереберть пішло, бо мене поряд не було, а тепер я приїхала, і все стане на свої місця. Та й подивися, яке у тебе диво виросло. Якби мені таку донечку, я була б найщасливішою людиною на світі… А Василина слухала і не розуміла, як можна бути щасливою, коли приходиш додому, а там суцільні «прапори» через усю хату з випраних колготок та дитячих суконь, які не встигають висихати, як їх уже знову треба прати; сварливий чоловік, який постійно вимагає до себе уваги і поваги (бо ж він – годувальник родини) і від якого нудило ще до весілля, а після – удвічі більше. Намагалася кудись втекти, нема куди, приходила до мами, а та починала плакати і на відчайдушне: «Мамо, що робити? Як жити далі?» – чула одне: «Йди до церкви! Єдиний, хто тобі допоможе – Господь! Більше сподіватися ні на кого…» А тепер ще й Ганна, як сіль на рану, – столична, квітуча, незалежна!.. Навіщо вона повернулась у цю діру? Щоб поглумитися, дратувати своєю успішністю і, як більмо в оці, стояти вічним докором, мовляв, людина сама будує своє майбутнє… Ганна помічала в очах недобрий вогник – те, чого раніше не було. Вона не могла до кінця збагнути, що це. Заздрість? Важко було повірити. І не вірила. Та ні, це просто образа за безталанну молодість. Але життя таке безмежне і багатогранне, і людина завжди владна у ньому щось змінити, потрібно лишень дуже захотіти. А Василина зможе, обов’язково зможе! І, як завжди, щоранку перед роботою, Ганна забігала до подруги і, намагаючись підняти їй настрій, жартувала: «Сніданок замовляли? Ось вам кава, тістечка і свіжа преса на десерт». І вивалювала на стіл все, що донедавна наповнювало черево її хатнього холодильника. Цьомала донечку і мчала далі. Вона любила Ваську і Васьчину дитину теж. Минав час. Відгуляли Ганнине весілля. Але це не віддалило подруг, як побоювались, а навпаки. Тепер у них була спільна тема – поплакатись одна одній на чоловіків. Усі вечірки, всі вихідні, всі відпустки відбували разом. Тішилися, коли довелося поїхати на море виховательками, супроводжуючи дітей працівників фірми, в якій працювала Ганна. Збулася їх дитяча мрія – цілодобово бути разом, наче дві сестри. І не лякала навіть відповідальність за двадцять чужих дітей. Знали, що впораються. А наговорилися, а нараділися! Обоє ловили себе на думці, що ніколи в житті не могли б розповісти власним чоловікам те, що одна одній. Та де там! Хіба може особа чоловічої статі зробити глибокий психологічний аналіз жіночої сутності? Найбільше – зробить вигляд, що уважно слухає, і, начебто, розуміє, а насправді за хвилю навіть не згадає, про що йшлося, або ще найгірше – використає почуте на свою користь та ще й насміхатиметься. І в сотий раз пожалкуєш за свою відвертість… Ні, ніколи взаємини між чоловіком і жінкою не можуть бути такими довірливими, як між особами однієї статі. Василина особливо потребувала співбесідника – стосунки в її сім’ї ставали дедалі напруженішими. Чоловік, який і спочатку не вирізнявся особливою люб’язністю, ставав дедалі черствішим і нестерпнішим. Коли щось йому в черговий раз не вдавалося, приходив додому напідпитку і його брудну лайку слухав весь дев’ятиповерховий під’їзд. Василина терпіла. Терпіла і мовчала. Бо знала: як буде огризатися, то може опинитися на вулиці разом з маленькою донькою. Адже за час спільної мороки той встиг таки отримати таку-сяку, але власну квартиру. І так, зціпивши зуби, вона животіла. А коли вже зовсім нестерпно ставало, тікала до Ганни, яка могла годинами слухати про «марність людського існування». – Знаєш, Васько, ніколи не може бути все абсолютно поганим, – втішала вона подругу. – А навіть коли так здається, то це означає, що доля готує тобі якусь величезну несподіванку. Ти сама здивуєшся, коли це станеться, адже нічого доброго ти вже не чекаєш. А воно приходить саме тоді, коли людина втрачає останню надію… Так вона приказувала подрузі. І їй таки вдавалося заспокоїти Василину. Єдине, що викликало дивне відчуття, – це постійне докірливе запитання, яке застигло у очах приятельки назавжди і яке та не раз висловлювала вголос: – Ну чому? Чому ми з тобою, такі схожі, майже як дві сестри, ми навіть народилися під одним знаком зодіаку, а у нас такі діаметрально протилежні долі? І Ганні ставало соромно за свою долю. Так, наче вона була винна у тому, що життя їхнє текло різними руслами. Потім Ганна виношувала дитину. Ніколи було ретельно придивлятись до подруги, а злостивий часом погляд списувала на поганий настрій. Василина від Ганни не відходила (все чекала, коли подругу здолає слабинка і зізнається, як нелегко почувати себе в новій шкірі). Але Ганна ходила радісною і щасливою у своїй бажаній вагітності, чим викликала ще більше обурення. – А ти знаєш, що після пологів шкіра у жінок розтягується? А ти знаєш, що груди вже не будуть такими пружними, як раніше? А ти помічаєш, як змінюється твоя хода з кожним кілограмом і ти схожа на качечку? Та Ганна не хотіла цього знати і помічати. Вона була щаслива. Подруга у неї стала днювати і ночувати, мотивуючи тим, що вагітній потрібен постійний догляд (начебто у вагітної не було чоловіка). І так поступово перетворилася чи не на третього члена сім’ї – без неї вже й обідати не сідали. А коли Ганна залишалася з чоловіком удвох, він, звикнувши до їхньої спільноти, казав: «Щось у лісі здохло, що Васьки сьогодні з нами нема». Коли Ганна лежала у пологовому будинку, вони разом провідували її, разом приносили їсти: готувала Васька, бо чоловік був до цього не здібний. Робили ремонт у хаті, щоб мати з сином увійшла у чисте. Разом забирали породіллю. Разом хрестили – Васька стала дитині хрещеною мамою, а Ганні – кумою. – От і породичалися, – сміялися обидві. – Все, що в дитинстві мріялося, все збулося. Нехай помешкання наші стоять не поряд, але належимо одне до одного, як справжня родина. І Ганна була страшенно рада, що все так сталося, і ловила себе частенько на думці: – Яка я щаслива, адже у мене є все, чого тільки може прагнути людина: син, сім’я, вірна подруга, батьки. І як, очевидно, було б боляче втратити когось з них. Ні, Ганна не змогла б цього пережити. Тому треба цінувати те, що вони всі у неї є… – І, щораз окрилена такими думками, приступала до своїх нових, незвичайних, але таких приємних обов’язків – обов’язків молодої мами. Василина змінилася: стала замкнутіша, почала ходити до церкви (на радість матері), посуворішала. Ганна пояснювала це тим, що за новими турботами їм залишається менше часу для спілкування, і тому вони трохи віддаляються одна від одної. «Це – тимчасово», – заспокоювала вона себе. Та деколи ретельно придивлялася до подруги і казала: «Дивна ти якась стала, Васько, – не така, як раніше». А та ніяковіла і мовчала. «Може, закохалась?» – майнула не раз думка, та врешті Ганна перестала непокоїтись: «Як захоче, то сама розповість. Навіщо людині в душу лізти»… … І от вони удвох сидять у кав’ярні. Поряд бавиться трирічний чорноокий хлопчик, як дві краплі води подібний до своєї мами, Ганнин син (кажуть, як син схожий на маму – поталанить йому). Отупілими від жаху очима вона дивиться на жінку навпроти, яку стільки років поспіль вважала найближчою людиною у світі. Жінка, яку вона не може впізнати, яка виважено і спокійно – жоден м’яз не здригнувся на її обличчі – в найтонших подробицях розповідає, як жила у її, Ганнусиній, хаті весь час, поки та лежала у пологовому будинку. Як три роки носила це у собі, а далі начебто вона вже не може жити з таким тягарем на серці і тому просить її, Ганну (!) допомогти позбавитися непотрібних коливань совісті й очистити її, бо церква щось не дуже їй помагає! На якусь хвилю Ганні здалося, що це просто сон, бо як для дійсності, то воно занадто страшно. Очі затягувало туманом, і вже перед нею сиділа не Василина, не її кума Васька, з якою вони з однієї тарілки їли, а якийсь страшний монстр зі зрадливими очима та огидним вищиром на закривавлених устах. І тільки десь дуже здалеку долітали слова, наче контрольні постріли у безпомічну здобич заради впевненості (так мисливець добиває звірину, вже давно мертву, шаленіючи від запаху крові). – Ти знаєш, я все життя роздумувала: чим же ти краща за мене? Та нічим, тільки таланило тобі чомусь більше, ніж мені. І чоловік твій такий самий, як і усі – побачить спідницю, і вже йому пір’я дибки стає… А ти, дурепа, повірила у його безмежне до тебе кохання?.. Чому ти мовчиш? Ти би хоч вдарила мене, чи що?.. І тобі, і мені легше б стало… … Ганна встала, похитуючись, з-за столу. Взяла зледенілою рукою тепленьке дитяче рученятко і, майже навпомацки знайшовши вихід із кав’ярні, пішла… Йшла так, наче не вміла ходити, неначе вперше ступала по розпеченому серпневому асфальту. Десь кульгала, десь шпорталася, але за руку тримав її син так, начебто вів п’яну. Вона його не бачила, тільки знала, що він має бути поруч. Тепер і завтра, і завжди. І непомітно безвольний шмат плоті, який за хвилю був її рукою, почав кріпнути, набиратися сили у маленькій надійній долоні, яка його підтримувала. І хода почала ставати певнішою, і вже не хитало її вітром, і вона перестала шкутильгати. Те найдорожче залишилося з нею і ніколи не зможе зрадити, ані покинути. Вона цілувала дитячу голову у волосся, у ніс, у вуха з такою тугою, з таким надривом, наче побачила його вперше у житті. Так у війну молоді вдови, отримавши вісточку з фронту, виціловували своїх сиріт, знаючи наперед, як їм, самотнім, буде важко. Цілувала і плакала, плакала і цілувала. Згребла його собі на груди і вже тікала якнайдалі від того місця, де спіткала її та ненависна слабкість, де ситий, задоволений собою монстр лишився патрати свою наступну здобич, прикидаючись безпомічним ягням. Перевертень знайде ще не одну жертву… * * * … Васько, Васько, де ти? Де те щире і безпосереднє дівча, яке чекало день у день на розі будинку, і його очі спалахували невимовною радістю, коли бачила «сестричку» (всі ж бо казали, що вони, як дві сестри!). Де ті згорьовані рідні очі, які краяли душу, а я ладна була віддати усе на світі, лиш би в них загорівся вогник надії… І де ті вечори, коли попри всі негаразди, ми вміли реготати так, що аж здригалися стіни… Де ті душевні звіряння, коли, зітхаючи, втішали себе: що би там з нами не було, головне, аби ми не розлучалися ніколи… Де ти, Васько, ділася, і що з тебе зробив той безжалісний світ? Чи ти завжди такою була і вміла все підступно заховати у собі? Але той монстр ожив і таки дав про себе знати… Так ось воно як пережити зраду. Зраду одночасно двох близьких тобі людей… Думки невловимим вихором проносились у Ганниній голові. І найдивнішим було те, що болю за зраду чоловіка вона не відчувала (звикла до його полігамності), а от Васька, її Васька… … Куди бігла – не знала сама. У груди надихувало тепло схвильоване синятко. Не плакало, знаючи, що раз мамця біжить, значить, так треба. А вона знала, що треба втікати якнайдалі з цього виїденого хробаками, гнилого зсередини як бите яблуко-паданка, міста. Щоб ніхто не міг її знайти, бо хто зрозуміє? Лише зроблять вигляд, наче розуміють, а далі поглумляться, перетираючи міські плітки: – Сама винна, дивачка… Пригріла гадину біля серця і не побачила, що в неї попід носом робиться… Праведниця знайшлася… Та й взагалі – сміхота, а не історія… Правду люди кажуть: «Що то за кума, що під кумом не була…» Вагон № 11 Маленький рудий вагончик із червоним паском на талії притулився до віддаленої колії – його загнали на відстій. Вагончик не любив спокою – він звик до активного життя. Колись, багато років тому, він бігав трамвайчиком старими вулицями міста, в якому знав кожен закапелок, кожен світлофор, кожен горбочок і вигин. Життя його було насиченим і бурхливим. Щоразу вранці, коли вагончик виїжджав на роботу, його нутро наповнювалося гомінкою різношерстою публікою, і він вже не належав собі – він жив життям смішних неспокійних людей. Хтось поспішав на роботу і метушливо причепурювався вже тут, у його череві, не встигнувши зробити це вдома. Хтось спізнювався і мчав чимдуж, аби встигнути бодай зачепитися за ручку дверцят і зависнути на сходах (цього вагончик якраз дуже не любив). Або ж гомінка дітлашня набивалася мов у міх, який порожнів, зазвичай, на зупинці з написом «Школа». Так було вранці. Трохи пізніше вир людських облич проріджувався і вагончик шанобливо спинявся стареньким бабусям, що чимчикували у поліклініку. Він навіть затягував трохи час зупинок (хоч це заборонялося правилами – трамвай ішов за розкладом), аби ті могли безпечно дістатися до сидінь. Він пам’ятав, що перед зупинкою «Інститут» потрібно добряче скрегонути металевими ребрами, аби «останні з могікан» – студенти, які ледь встигали на другу пару, а першу досипали на задньому диванчику, нарешті прокинулись і, продираючи заспані очі, доплелись таки до своєї альма-матері. Краще пізніше, ніж ніколи… А під вечір життя оживало знову, але вже іншими, приглушеними кольорами. Змучений роботою люд стягувався додому. Ніхто не штовхався, не метушився, а спокійним рядочком заходив до трамвайчика з єдиною мрією – якнайшвидше потрапити додому, щоб випростати ноги на рідній канапі. І тільки пізно увечері, коли нутро змученого трамвайчика пустіло, він робив ще одне додаткове коло по місту, обережно пригальмовуючи на колійних стиках, щоб не розбудити останнього пасажира, що задрімав у самоті. Рудий трамвайчик упевнювався, що вже нікому не буде потрібен у змученому сонному місті, і тільки тоді не менш виснажений, але щасливий, прямував у депо. Це були найкращі дні у його житті – це був радісний спомин про його молодість. Та одного дня у депо привезли новесенькі жовті трамваї з лискучими нікельованими ручками. І ті, очікуючи першого виходу у люди, глумилися над пенсіонерами: – Ну, і що тепер з вами буде? Ми вийдемо на маршрут, а вас спишуть на запчастини… Отака вона – старість… На запчастини стару трамвайну гвардію не списали, а перетягли на вокзал міжміського сполучення і приєднали до десятка таких самих, але сірих і закіптюжених вагонів, якими керував найзасмаленіший – той, що попереду. А разом вони називалися електричкою. Рудий вагончик трохи сумував з цього приводу. Він розумів, що вже ніколи не буде таким охайним як раніше, ніхто не буде старанно його чепурити у депо щоночі, щоб вранці він виїхав на роботу, як справжній красень. Він навіть почав звикати до своїх сірих побратимів, у яких весь світогляд обмежувався єдиним міжміським рейсом – до найближчого провінційного містечка і назад. Червоний пасок на його талії посірів, і годі було його навіть розгледіти. Старі сидіння вилискували на потертих місцях, і де-не-де з них стирчали бебехи, але нікому не було до цього жодного діла. Часом він згадував про далекі щасливі дні, коли прогулювався гомінкими міськими вулицями, і з ним віталася кожна крамниця, кожний газетний кіоск, кожна обліплена барвистими оголошеннями зупинка. Згадуючи це, вагончик важко зітхав, і металеві зчепи, що з’єднували його з сірими братами, надривно скреготали, викликаючи у тих зрозуміле обурення: – Чого, мовляв, знову розрюмсався? Теж нам міський денді! Попрацював би стільки, як ми – знав би, по чім кавалок хліба… І він, змучений і принижений, день за днем у хвості електропотяга виповзав під цифрою 11 із закіптюженого вокзалу, тягнувся через приміські склади з вибитими шибками, через пустир-сміттєзвалище, з якого часом вітер видував поліетиленові пакети і шкаредно намотував на його металеві ноги, через посірілі від викидів поля і далекі, невідомі йому села, аж до тісного провінційного вокзалу, за яким бовваніли фабричні труби. Там сірі вагони разом випльовували на зачовгану платформу як непотрібний мотлох пасажирів, і, отримавши порцію нових, прямували у зворотному напрямку. Здавалось би, вже нічого незвичайного не станеться у житті рудого вагончика – так і нидіти йому до кінця життя, поки не зіржавіє, а потім, звісно, один шлях – на брухт. Але раптом у його сірому житті з’явилась Вона! Дрібненька жіночка у смішному рожевому беретику з великими печальними очима кольору неба, з громіздким пакетом у руці, який от-от погрожував луснути, сіла у вагон № 11. З пакета спокусливо пахло теплою стравою. Не поспішаючи, ввійшла, обрала місце біля вікна, вмостила ношу біля ніг і завмерла, зануривши печальний погляд у сірий краєвид. Вагончику було незручно за неохайні сидіння. Та гудок пронизливо заголосив, і червоніти йому стало ніколи. Жіночка їхала до обласного центру, куди відвезли її хворого чоловіка. Вагончик, час від часу на неї оглядаючись, бачив смуток у її очах, і все, що він міг для неї зробити – це їхати якомога обережніше, без зайвих вихилясів, щоб не розхлюпати її печаль і запахуще вариво у пакеті. У полудень жіночка верталася назад. Колишній рудий трамвайчик вже знав, що була вона у лікарні – саме під написом «вокзал – лікарня» вона вийшла з потягу вранці. Очі її були ще печальніші, смішний рожевий беретик з’їхав трохи на бік, а з-попід нього вибивалися милі біляві кучерики. Жіночка була зовсім розгублена, і несподівано для себе знову сіла у той же вагон № 11. З того часу вона їздила до міста щодня. Щодня в один і той же час стояла з великим пакетом на пероні, сідала у той самий вагон, всю дорогу дивилася у вікно на розмиті краєвиди, нічого не бачачи, нікому не промовивши ані слова, і щодня в один і той же час поверталась додому. Жіночка у рожевому беретику думала щось своє, не здогадуючись, що рудий вагончик з червоним паском за довгі роки спілкування з людьми навчився читати людські думки. А вона не намагалася ті думки причесати, скласти їх до ладу, немов дитячий конструктор. Вона думала про те, чого ніхто у світі не мав би дізнатися. І якби вона здогадалась, що вагончик знає її тривоги, то безперечно засоромилась би і намагалась думати про щось інше. Жіночка згадувала власне життя і дуже себе шкодувала, адже особливих радощів вона не зазнала. Майбутній чоловік зустрів її, сироту, на зупинці, чекаючи на автобус до фабрики, труби якої височіли за дахом міського вокзалу. Коли він заговорив до неї м’яким і теплим голосом, вона враз зрозуміла: за цією людиною піде хоч куди і до кінця. Смішно, але сталося саме так. Може, тому, що до цього ніхто не говорив з нею м’яким і теплим голосом. І коли з’ясувалося, що працюють вони на одній і тій же фабриці (половина мешканців містечка працювала там) і живуть за два кроки одне від одного, все було вирішене. За кілька місяців вона перетягнулася зі свого захаращеного гуртожитку до його мініатюрного, але власного помешкання. Так у неї з’явилася сім’я. І вони почали ґаздувати разом. Бідно, дрібно, але разом. Жіночка знала, що таке сім’я з книжок та фільмів, на які часом бігала до місцевого кінотеатру на вечірній сеанс. Тому дуже старалася, щоб у хаті було тепло, затишно і чисто. І коли стомлений чоловік приповзав з роботи додому, де смачно пахло борщем і любов’ю, він вкотре розумів, що зробив правильний вибір. Вони були щасливі. Їм бракувало дітей, та Богонько чомусь не поспішав. І вони смиренно чекали. А ще їм дуже хотілося поїхати до моря, якого вони ніколи не бачили, та грошей не вистачало. І коли чоловік тремтячими руками клав у домашню скарбничку чергову десятку з чергової зарплати, то приказував: – Ну все, кицюню! Цього літа ми напевне плескатимемось у Чорному морі. Я тобі обіцяю! А потім він захворів. Захворів важко і несподівано. Його надривне густе грудне бухикання серед ночі будило, здається, весь панельний мікрорайон з паперовими стінами. Ніхто довго не витримував у його цеху, де задушливі викиди виїдали очі, тому й платили там удвічі більше, але ніхто не сподівався, що лихо вже близько. І коли однієї ночі його – посинілого і ледь не задушеного нападом безперервного кашлю – «швидка» відвезла до обласної лікарні, жіночка відразу і чітко усвідомила: «Це – кінець!». Це підтверджували обтічні запевнення хірурга, який оперував, колір чоловікового обличчя та кількість хрестів, що оперезували околицю містечка і належали чоловіковим колегам по цеху. Старий рудий вагончик ледь стримував сльози, читаючи її думки. То були сльози розпачу, адже він нічим не міг допомогти зворушливій жіночці у рожевому беретику, в яку так палко і безнадійно закохався усім своїм металевим серцем. Все, що він міг зробити – це покірно чекати її щодня на вокзалі. … Однієї ночі випав дощ, і рудий старенький трамвай аж світився від щастя – його вимиті боки сяяли чистотою, яскрава червона стрічка оперезувала його талію як у далекі молоді роки. «Нарешті я зможу принести їй радість, – думав вагончик. – Нарешті я викличу посмішку на її вустах, адже вона не може не помітити, який я гарний…» А сусідні вагони, які незважаючи на дощ так і залишились сірими, здивовано порипували між собою: – Зовсім здурів старий, чи що? Причепурився, наче молодий перед весіллям…На старості з глузду з’їхав. Сам же рипить у хвості, наче розтелепаний віз… Рудому трамвайчику було байдуже… … Того дня все йшло як завжди. Тільки жіночка у рожевому беретику стояла на пероні з порожніми руками і якась наче вдвічі менша. Її очі, здавалось, зібрали печаль з усіх закапелків світу і двома глибокими небами зустрічали потяг поглядом незрячої людини. – Сталося щось страшне! – стрілило вагончикові у голову, і він конвульсивно сіпнувшись, впустив жіночку, прислухаючись до кожного поруху її думки. А та сіла на звичне місце і звично вперлася поглядом у потойбічну сірість, тільки сльози свинцевими горошинами витікали із двох її захмарених очей… – Боженьку мій, яке ж бо горе! – вагончик занімів у відчаї, захлинаючись від знайденого у її думках. – Боженьку мій! Він же помер! Чоловік її помер! – І йому стало соромно за вимиті дощем боки, якими він так пишався сьогодні, і навіть за червоний пасок на талії… – Що ж робити?.. Як їй допомогти?… Як вона житиме далі?… Вона ще не розуміє, що насправді сталося… Їде в лікарню… Подзвонили вранці… Кінець… У голові вагончика все сумбурно змішалося, наче плівка, що обірвалася під час демонстрації фільму у старому кінематографі, скручувалась у хаотичні кільця, нагромаджувалася непіддатливою горою і врешті-решт вибухнула на весь екран великими червоними літерами «КІНЕЦЬ». І тут старенький рудий вагончик взагалі перестав розуміти, що з ним коїться. В якусь мить він відчув полегкість, наче з його спини зняли багатотонний вантаж. Спостерігав, як його брати-вагони віддалялися від нього на чолі з електровозом, а він – легкий і незалежний – залишався стояти, і ніхто силою його нікуди не тягнув, і ніхто над ним не глумився. У нього наче виросли крила – на мить він згадав свою бурхливу молодість, вишуканість і шарм, незалежність і самодостатність. Він не збагнув, що його якимось дивом забули причепити до решти, і сприйняв це як особливий знак долі, коли він мусить зробити щось незвичайне, і це буде найблагородніший вчинок у його житті. Вагончик рішуче видихнув повітря, дав прощальний гудок (забули зняти його горласту гордість часів трамвайної молодості), ще раз оглянув дзеркально вимиті боки і … рушив… …Він рушив сам по собі, зовсім у протилежний бік, не розуміючи, що з ним коїться… … Дрібненька розчулена жіночка у рожевому беретику з сумними очима-небесами не відразу збагнула, що їде кудись не туди. А коли збагнула, її охопив подив і жах. Вона хотіла шукати кондуктора, машиніста, сусідів-пасажирів – будь-кого на допомогу. Але поруч нікого не було. І коли вона зрозуміла, що окрім неї і одного-однісінького вагончика, який рухався незрозуміло як і куди та стрімко набирав швидкість, на колії нікого нема. Гамуючи паніку, вона звелася на рівні ноги, і, похитуючись від рівномірного цокання коліс, дісталася до голови вагона. Втямивши, що там порожньо, жінка заціпеніла, мовчки вдивляючись вперед і у своє майбутнє. – Дурненька, – втішав її вагончик, – рідненька моя, не бійся! Я везу тебе до моря, якого ти ніколи в житті не бачила. До справжнього Чорного моря… Коралi …Пані Люба збиралась на побачення… Вперше за останні п’ятнадцять років. Вперше за останні п’ятнадцять років ретельно придивлялася до себе в дзеркалі. Провела рукою по ще дівочому чистому високому чолу. З жалем відзначила появу ще кількох промінців у складному плетиві зморшок у кутиках очей. Спробувала посміхнутися – тоді розгладжувались дві глибокі зморшки над ротом, – отак вона буде кращою, тільки ж спробуй-но весь час усміхатися – сприймуть за дивакувату… Прямий правильний ніс не змінився – він завжди надавав обличчю якоїсь гордої величності та благородства. І копиця густого, все ще розкішного волосся, яким вона колись пишалася, і яке робило її подібною до левиці… Тільки колір тієї гриви змінився – спілий каштан густо заіскрився сивиною. Та це дрібниці – можна зафарбувати… З тих пір, як пані Люба поховала чоловіка, їй вперше захотілося комусь сподобатися, а може вона вперше комусь приглянулася. Подеколи чоловіки звертали на неї увагу. Коли крокувала сталим маршрутом кожен день на роботу і з роботи, важко було не помітити рішучу ходу, благородний стан і профіль, але, як тільки погляд упирався в її очі – очі конаючого звіра, сповнені безнадії, розчарування, сторічної журби і безвиході, – то чоловіки намагалися якнайшвидше обійти й утікти, наче відчували на собі провину за той важкий погляд. А колись він струменів теплом і світлом. Сяйвом, яке здатен запалити в очах жінки тільки коханий чоловік. Покійний Степан так колись і казав: – Ти, Любочко, так і світишся вся зсередини. Що то за моторчик у тобі виробляє електричний струм? – Не розумів, сердешний, що тим моторчиком був він сам. І все постачання енергією припинилося, як його не стало. Пішов він з життя так несподівано, що Люба довго опісля не могла збагнути, що, власне, сталося. І той телефонний дзвінок, коли, як у дешевих пригодницьких фільмах, їй сповістили, що трапилась автомобільна катастрофа, вона сприйняла як безглуздий жарт. Як, Степан?! Її великий, статний, покладистий вічний Степан? Такого не могло бути! Це якась помилка! А далі все було як уві сні – упізнання, принишклі від переляку діти, цвинтар, грудка землі, з якою вона сама ледь не впала у яму… Все це було схоже на жахливий сон. Здавалося, вона прокинеться і все буде, як раніше – разюче сонце у вікні спальні, переспів горняток у кухні, пахощі свіжої кави і таке звичайне улюблене: «Любцю, Любонько! Вставай, голубонько!» Потім, як поховали, усьому був кінець, Люба починала приходити до тями і не раз запитувала себе, хоч знала, що гнівить Бога: – Ну чому так? Чому так несправедливо? Є сотні, тисячі людей, які важко хворіють і мріють про одне-єдине: якнайшвидше піти Туди. А Бог забирає чомусь найміцніших, ще так потрібних тут, на цій землі… …Минав час… Діти росли. Деколи телефонували Степанові співслужбовці: «Любов Григорівно, може, чогось потребуєте? Ви не соромтесь, дзвоніть, коли що…» Поважали Степана на виробництві – він був добрим організатором. Та Любі ніколи нічого не було потрібно, і згодом дзвінки припинилися. Одне за одним дітвора відлетіла з гніздечка – молодь притягують великі міста, і час від часу телефон нагадував про їх існування: – Мамочко, як ти там? Як здоров’ячко? Скоро вакації. Обов’язково приїдемо… …Яке дивне життя… Одна-єдина мить може перекреслити в ньому все, що складалося роками купка до купки, як у дитячому складанці-конструкторі. А потім неочікуваний порив вітру – і той складанець розсипається, наче з піску, замість нього залишається порожнеча, як чистий аркуш паперу. А заповнювати його знову вже нема сили… …Пані Люба знайшла свою стареньку косметичку і ретельно почала перебирати її «нутрощі» – якісь напіввикористані кремчики вітчизняного виробництва, висохла туш (її можна розбавити водою), кілька різних помад – який же колір сьогодні актуальний?.. Грюкнули двері – хтось прийшов. – Пані Любо? Ви вдома? Можна до Вас? – це сусідка… – Заходь, Ганнусю, – згребла швиденько те все добро назад в косметичку. – Ой, а куди це Ви збираєтесь? – Та я, Ганцю, на… іменини запрошена (не може ж зізнатись літня дама, що збирається на побачення). – От здорово! Нарешті трохи розвієтесь. Бо як Вам від тієї школи памороки не йдуть? Правду кажуть, що вчительська праця є однією з найневдячніших… – Покажіть-но, що це за мотлох у Вас сторічної давності? І не пробуйте цим фарбуватися. Я Вам зараз свою косметику принесу. Я – на хвильку! Ганнуся вистрибнула з хати, а пані Люба, спітнівши від несподіваної брехні, присіла на ослінчик. Який сором. Безліч разів на день вона повторює на уроках дітям: брехати – погано, брехати – означає бути слабким, боятися себе… А тут сама туди ж. Та як вона може розповісти, куди насправді йде? Та й з ким? З водієм маршрутки, якого ледь знає? І що це її вкусило? Поверталася днями пізно з роботи – засиділася за учнівськими зошитами. Вже темніло. Вагалася, чи сідати у порожній автобус. – Сідайте, паніко, не бійтеся, у мене вже кінець зміни. Ви – останній пасажир, – подав їй руку, люб’язно всміхнувся… Дорогою розговорилися… Про те, про се – про життя… – Я раніше на заводі працював головним інженером. А як вся наша економіка разом з виробництвом пішла шкереберть, то опинився без роботи. І дружина мене тоді покинула – кому ж потрібне ярмо на коркошах? Знайшла собі якогось бізнесмена. Думав, опинюся на дні, та взяв себе в руки… Орендував автобус, і життя потекло далі, лишень трохи зміненим руслом… Сотні людей бачу щодня, спостерігаю за ними, хоч вони цього й не помічають, всі якісь стурбовані, нервові. Мало хто усміхається, скаже добре слово. Мало залишилося облич відкритих, як у Вас… Ви – дуже гарна жінка… – Була, – вихопилося у Люби. – Була років п’ятнадцять тому, бо життя, погодьтеся, кожного з нас добряче вимотує… – Неправда, життя нас шліфує, а краса – це не відсутність зморшок на обличчі, а те світло, яке випромінюється у нас з середини. А воно у Вас є… …Здивовано дивилася пані Люба на чолов’ягу, який сидів за кермом заїждженого автобуса. Вперше за багато років почула щире і лагідне слово. Було враження, наче знає його вже сто років. – А Ви – філософ, – зауважила жартома, а сама тим часом розглядала його сивий профіль, міцну поставу, великі руки… Як давно не торкалися її чоловічі руки. Просто не пестили її волосся, не дарували їй квітів, не підтримували, коли це було необхідно… Деколи їй здавалося, що вона вже й не жінка… – А знаєте що? Давайте вип’ємо десь кави. У мене все одно кінець зміни. Чи Вас вдома хтось чекає? – На хвилю його погляд спохмурнів (найважливіше забув же ж спитати одразу). – Та ні, я – вдова, а діти – студенти, повтікали з дому до міста. Та що їм тут робити у провінційному закапелку… Я їх розумію, тому й не відраджувала, – звідки взялася така відвертість перед чужим чоловіком, сама собі дивувалася. – Пробачте, що зачепив за болюче… То як щодо кави? …А потім була якась затишна кав’ярня з невідомою назвою, тепло від духмяного горнятка, відверті очі навпроти, поцілунок у руку на прощання і запрошення на нове побачення… За стільки останніх років пані Люба відчула, що комусь може й потрібна у цьому житті. Мільйон протиріч краяв їй серце – соромно ж бо у такому віці на побачення ходити. А як хтось побачить? А як зустріне ненароком когось з учнів? А як, не дай, Боже, хтось із рідні дізнається? А з іншого боку – вона ж самостійна, доросла жінка і самотня, цілком самотня. – Пані Любо, я принесла вам косметику! Дозвольте, я допоможу вам зробити макіяж. – Ганнуся вже розклала на столі різнобарвні дорогі коробочки. – Це – рум’яна, це – тіні на повіки, це – пудра, дивіться, від «Крістіан Діор». Ми з Вас зробимо справжню красуню – королевою будете. А що вдягнете, ви вже подумали? – У мене, Ганнусю, лише дві більш-менш пристойні сукні: одна чорна з білим комірцем, в якій Степана ховала – я її на всі робочі урочистості вдягаю, а друга – зелена. Не знаю вже, чи в неї втиснуся, давненько не вдягала – не було куди. – Чорного нам не потрібно, а от зелена буде вигідно відтінювати колір ваших очей, – Ганнуся задоволено оглянула щойно нанесений макіяж. – Подивіться на себе в люстерко, пані Любо, яка ж ви гарна, просто красуня! Та й справді, до Люби усміхалася у дзеркалі абсолютно інша жінка. Сіточку зморшок навколо очей вдало приховала пудра, легесенький рум’янець надавав свіжості, а приємний рожевий олівець зробив чіткими обриси рота. Це ж та, колишня Люба, п’ятнадцять років тому. Навіть пасма сивого волосся, що де-не-де просвічували крізь каштан, додавали витонченого шарму і вишуканості. Всміхнулася сама до себе… – Витягайте свою зелену сукню… Так… Непогано… – На хвилю Ганнуся замислилась… – Сюди б Вам личили світлі коралі. В мене є білі перлини. Зараз, я миттю… …Дві жінки вдивлялися у дзеркало. Одна здивовано себе розглядала, ледь впізнаючи, а друга, молода, захоплено плескала в долоні, задоволена побаченим. Ще б пак! Поряд була розкішного вигляду дама середніх років у елегантній сукні пляшкового кольору з високо підібраною копичкою густого каштанового волосся, яке вигідно підкреслювало високу шию з низкою білосніжних перлин. – Оце так, пані Любо! І Ви свою красу ховали від людей?! – Коли помер сусідчин чоловік, Ганнуся була ще дитиною, то й не могла пам’ятати її молодою. – Я гадаю, що там, куди ви йдете, буде просто фурор! Гарно вам побавитися!.. …Пані Люба залишилася сама. Ще раз глянула на себе в дзеркало. Ох, ті коралі… Згадала про їхнє зі Степаном весілля, коли стояла вже одягнена у білосніжну сукню – така неторкана, юна – і придивлялася до себе у дзеркалі. Розпашілий Степан увірвався у кімнату: – Любочко, ледь не забув. Це тобі до вбрання дуже личитиме, – і витягнув низку білосніжного намиста нічим не гіршого за Ганнусине. Кропітно застібнув його на шиї і милувався: «Ти моя королівна». …По його смерті Люба подарувала той весільний дарунок доньці з словами: «Я у нім брала шлюб і була у тім шлюбі щаслива. І тобі воно принесе щастя. Адже це пам’ять по татові». Накрапував дощик. Люба накинула пальто і вийшла з дому. З неба цідило, немов крізь забите ситечко. І було незрозуміло, чи то ніяк не може скінчитися осінь, чи то ніяк не почнеться зима. Щільніше закутавшись у демісезонку, жіночка дріботіла бруківкою, і звук підборів відлунював на всю вулицю. Коралі пекли шию і, здавалось, викликали спогади молодості. Згадала чомусь, як вперше йшла на побачення – не йшла, а летіла, бо в студентські роки на побачення літають, мов на крилах. А її Степан – могутньої статури, мов велетень – стояв, переминаючись з ноги на ногу, і квіти, які він ретельно ховав за спиною, здавалися від цього ще більше зворушливими. І так само накрапував дощ, і вона, необережно послизнувшись, ледь не простяглася у нього перед очима. Розгубилась, звичайно. А потім обоє довго сміялися… … І тут, наче блискавкою, різонуло у свідомості: – Боженьку, що я роблю? Степанку, милий мій Степанку, куди я йду? Де це я зібралася? Яка то зла сила підбурила мене піти на цей крок? Та це ж справжнісінька зрада, а ти дивишся Звідти і мовчиш! – Вона вмить спинилася посеред дороги, немов укопана, підвела догори голову, неначе справді вірила, що побачить там свого Степана, який її пожурить не від злості, а швидше для порядку… – От, нечиста сила поплутала, – докоряла собі і вже не поспішаючи, неначе і дощ – не дощ, почимчикувала зовсім в іншому напрямку. – Захотілося тобі ласки, тепла захотілося? Чи замало ти мала ласки від свого Степана? Хтось за все життя стільки її не отримав, як ти за недовгі роки спільного родинного життя. Треба лишень розділити ласку на рівні шматочки, і щоб вистачило до кінця життя. А він, такий рідний, прийде серед ночі, приголубить, полюбується і полетить собі спокійно далі… Так роздумуючи, брела безлюдною набережною, навіть не розкривши парасольки, і здавалося їй дивним, що так недавно могла бодай мить, якусь хвилю думати про когось іншого, зовсім їй чужого. Зовсім чужою їй тепер видавалась і та жінка в зеленій сукні і у чужих коралях, яку вона нещодавно розглядала у дзеркалі. Це була несправжня Люба, вірна і принципова. Це був якийсь безликий її двійник. …Пройшлася на цвинтар, посиділа коло Степана, повисмикувала бур’ян, що настирливо пробивався крізь пізні осінні квіти, витерла від дощу фотокартку, подумавши, що треба б замінити на нову, бо ця вже вицвіла. Нарешті згадала, що має парасольку, і, обтерши об торішню траву мешти від глини, спокійна і врівноважена поверталася додому. Двері намагалася відчинити тихенько, так, щоб ані не рипнули. Однак старі не змащені завіси її зрадили – миттєво цікавий Ганнусин ніс вигулькнув у щілині дверей навпроти. – Ну, як ви, пані Любочко, гарно погуляли? – Очі дівчини світилися цікавістю і лукавством. – Зізнайтеся, скільки кавалерів одночасно з вас очей не зводили? – Дякую тобі, дівчинко, я була справжньою королевою балу. Принаймні, так себе відчувала бодай на мить, і все завдяки тобі. І найбільше усім сподобалося твоє намисто – казали, наче в нареченої. Трошки змучилася від того всього. – І вона втомлено і вдячно, з посмішкою, яка розгладжувала зморшки над ротом, простягнула Ганнусі низку білосніжних коралів… Моя сестра Гiзелла Якби мене запитали, на кого я хочу бути схожою, я б сказала: на мою двоюрідну сестру Ґізеллу. Вона випромінює тепло. Вона така світла, що, коли знаходишся поруч, здається, ніби приймаєш сонячні ванни. Принаймні, я такою її пам’ятаю з дитинства. Коли ми приїжджали у село, вона носила мене на своїх плечах, зображуючи коника, і завжди при цьому сміялася. Вона любила мене бавити. Ґізеллу я не бачила дуже давно. Вона тепер живе у Римі, поповнюючи ряди бідолашних українських емігрантів, у яких почуття патріотизму там спочатку загострюється, потім притупляється, а з часом стає безвісти зниклим. Зазвичай, як повертаються додому, їх не впізнають. Не те, щоб вони марніли, просто стають іншими – не українськими. Не такими українськими, як ті, що зосталися вдома. Там їх змінюють самі обставини. Уявіть собі, приміром, жінку, яка звикла бути у родині, порпатися у власному городі, гриміти баняками у кухні, для порядку плеснути по задку власне чадо, словом, відчувати себе повноправною ґаздинею. І ось така жінка потрапила у світ, де кожен її рух і слово, і подих фіксується, де ходити має тихіше, ніж літає муха, і всміхатися фальшиво до чужих дітей зі словами «brava bambina»[1 - Гарна дитина (італ.)] замість того, щоб дати добрячого заслуженого ляпаса. Ніщо так не притискає людину до землі, як безправність. Хоча Ґізелла не з таких, її внутрішнім теплом можна зігріти всю Італію. Недаремно, коли вона із земляками-прочанами вперше ступила на італійську землю, фарар одного невеличкого провінційного містечка відмітив саме її, Ґізеллу, і сказав: «Bella senjora. Perfavore, vieny kwa per lavore»[2 - Гарна пані, будь ласка, верніться сюди працювати (італ.)]. І вона повернулася. Дуже швидко, за кілька місяців, бо, правду кажучи, коли їхала вперше з прочанами, лишень того і чекала, щоб знайти там якусь роботу. Прощалася з домівкою важко – залишала там стареньку маму, двох великих, але ще не зовсім дорослих дітей, чоловіка, з яким так-сяк, але прожила понад двадцять років. Залишала там своє ґаздівство – хату, яку довго витягували власними руками, сотню кріликів та ще деяку худобу, кущі аґрусу та смородини, кілька черешень та буйні півонії під вікнами. Не раз потім вони їй снилися – як встає спозараночку з домашнього ліжка, розчиняє навстіж вікно, а звідти – п’янкі пахощі пишного темнокривавого цвіту. А як було інакше вчинити, ніж їхати: дітей потрібно вчити, ліки для мами коштують дорого, а про чоловіка й казати нічого – той все життя, як третя дитина на її плечах: «Ґізелло, принеси… Ґізелло, подай… Ґізелло, треба щось робити, бо де гроші взяти?…» То хто ж, як не Ґізелла, мала кидати розкішні півонії і йти у світ… Так вона стала прислужницею маленького італійського костелу. До привітної українки звикли швидко – своїм теплом вона зігрівала і холодні кам’яні плити храму, і людські душі вірян, дарма, що не була католичкою. – Воn jоrnо, senjora Gizella,[3 - Добрий день, сеньйоро Гізелло! (італ.)] – казали їй, всміхаючись, італійці, прийшовши у неділю на обідню. – Кome staj? Tutto bene? Tutto apposto?[4 - Як справи? Все добре? Все в порядку? (італ.)]… І вона їм теж посміхалася, киваючи головою, мовляв, все добре, – «Gracia!»[5 - Дякую! (італ.)], – хоч бриніла сльоза у оці, бо як може бути все добре, коли найрідніше, що є у неї на світі, залишилося за безліч кілометрів? А найкраще себе почувала, як, маючи хвильку вільного часу, втікала до лісу. Ліс був зовсім поряд, на горбочку, тихий і заспокійливий, пахнув мохом, дубовим листям, папороттю і росою, як у Карпатах. Бродила довго поміж дерев, шурхотіла листям, сідала десь на галявині… Думала про маму, про те, як би добре було молодшого, Ігорця, сюди забрати, бо до війська не можна йому ніяк – здоров’я й без того має слабеньке, а на носі уже вісімнадцять. Думала про старшу свою Катрусю, вже студентку, яка жила в обласному центрі. Та дуже таємно (але Ґізелла про це знала) закохалася і от-от вискочить заміж. А хто ж їм весілля справлятиме, і де житимуть? Адже випурхнуть молодята з гуртожитку, щойно отримають дипломи. І розуміла Ґізелла, що скоро додому не повернеться, аж поки не розв’яже всі грошові труднощі, і від цього ставало ще прикріше. Тішилася, правда, дуже, коли знаходила у лісі гриби – згадувала, як вдома не раз ходила з дітьми їх збирати. А потім уся родина мала роботу на вечір – чистили, мили, щось сушили, щось – у баночки, а інше шкварчало смачно з цибулькою та сметанкою на пательні. – Ти диви, такі самі, як у нас – біленькі, тверді, пахучі, – раділа, наче дитина, і вже звеселіла, акуратно зрізала туго нап’яті шапчиночки і складала до кошика. Пізніше мешканці містечка вже приходили до неї за грибами і, купуючи, дивувалися, де бо вона навчилася так спритно їх знаходити. … Проминув рік, два. Якось старий фарар закликав Ґізеллу до себе: «Senjora Gizella,[6 - Сеньйоро, Гізелло! Мені дуже приємно бачити гарну жінку в цьому костелі. Та я дуже хочу зробити для Вас щось хороше… (італ.)] – казав він їй, – mі tаntо pjасhеrе vеdеrе bellu senjoru іn questa соstelle. Ma voljo tanto fare kvalkoza per te…». І він розповів їй про те, що в одному з будинків Рима, де жила колись дуже поважна особа – приятель, родом із цих земель, залишилася по його смерті стара дружина, яка потребує догляду за собою, а власне, не стільки догляду, скільки спілкування. – Сеньйоро, Ґізелло, – промовляв священик, – я дам вам чудову рекомендацію. Вам треба до великого міста, вам конче необхідний пристойний заробіток, а велике місто – то є великий заробіток. Я впевнений, що у тім будинку вам буде добре. Хоч ми будемо дуже банувати за вами. Таких людей, як ви, мало… … На останній її недільній службі невідомо звідки при вході до костелу з’явилася картонна табличка з акуратним написом, наче його виводила дитяча рука: «Для сеньйори Ґізелли. Ми любимо Вас і бажаємо щастя». До кінця обідні там виросла чимала копичка грошей. Ґізелла, зніяковіла і зворушена, плакала від радості і від болю, що доводиться цих людей покидати, і ще чомусь, хоча не знала чому, але відчувала, що її тепло пустило у їхніх душах родючі пагінці. А по службі зібрала копичку і віднесла фарарові. – Я хочу залишити ці гроші на Ваш костел, – сказала вона. – Я вдячна Вам і усім людям, які так тепло мене зустріли. Дякую Вам за все… … Отака вона, моя сестра Ґізелла… … Фарар мав рацію, коли випроводжував її до Рима. Ґізелла потрапила у добрі і чуйні руки. Важко сказати, хто під чиєю опікою перебував: Ґізлела дбала про те, щоб старша пані жила в чистоті та порядку, а та піклувалась, щоб чужинці, яка залишила далеко свою родину, не було аж так сумно і самотньо. Власне, і чужинкою Ґізелла себе не відчувала. Часом, коли сеньйора увечері шукала собі співбесідника і була в доброму гуморі, вони розмовляли між собою російською – виявилось, що її покійний чоловік працював колись дипломатом у Москві. Вони потребували одна одної – Ґізелла тішилася із того, що їй поталанило, як нікому, – і платня хороша, і людина цікава. А сеньйора відчувала тепло, яке випромінювала Ґізелла, зігріваючи ним холонучі старі кістки. Отака наша Ґізелла. Тільки не пройшло й кілька місяців, як стала вона себе якось зле почувати. – Вам треба обстежитись, сеньйоро Ґізелло, – якось сказала їй старша пані, спостерігаючи, як та пересувається по кімнаті. – У вас опухли ноги, ви ледь ходите та мовчите… – Я не можу лягти на обстеження, – опускала очі Ґізелла. – Я не маю медичної страховки, а грошей на оплачуване лікування у мене нема. Я хочу забрати сюди сина, і він допоможе мені заробляти. Стара сеньйора навіть не здогадувалась, що за час своєї панщини Ґізелла на зароблені гроші й весілля справила для доньки, хоча що то за весілля без мами, і помешкання для молодят придбала, і чоловікові без зволікань надсилала, щоб «не ходив голий-босий». Пані уважно вивчала Ґізеллу. Коли їй запропонували нову служницю, вона боялася брати українку. Але згодом, ретельно до неї придивляючись, вона дедалі більше розуміла, що таких, як Ґізелла, мало є у світі. – Я вам допоможу, сеньйоро Ґізелло, – не зважаючи на свій вік, стара вміла приймати вольові рішення, як це робив колись її покійний чоловік. – На обстеження ляжете завтра ж. А я тим часом поклопочу про запрошення для вашого сина. … Захворювання виявилося серйозним. Півроку не вставала Ґізелла з лікарняного ліжка, тричі її оперували. Приїхав Ігорчик, і на серці стало веселіше, хоч очі Ґізеллині, що випромінювали раніше потужні сонячні струмені, перетворилися на тліючі скіпки. – Як там дома, сину? – гладила вона його руку і заглядала йому до обличчя. – Як там тато без мене, Катруся, бабця? – Тато як тато, та й з бабцею все гаразд, – казав Ігорчик й опускав погляд, бо й бабця важко хворіла, і тато поводив себе якось дивно – приходив пізно і часто напідпитку. Та навіщо їй це знати, й без того біди чимало зазнала. – Не хвилюйтеся, мамо, – підтикав їй дбайливо ковдру. – Все буде гаразд, лишень видужуйте швидше… А Ґізелла милувалася білочубим хлопчиськом: «Боже, як він виріс за ті два роки, як змужнів, і вже з безтурботного розбишаки перетворився у розважливого юнака…» – А як там крілики наші, тато їх годує? – Та мало їх залишилось, бо якась хвороба найшла, почали здихати один за одним. – А як льоху зарізали, то чому не взяли молодого підсвинка годувати? – Тато казали, що годувати дорого, а м’ясо їсти нікому, бо всі з хати повтікали. Катруся приїжджає рідко – міською пані тепер стала, та ще й я з дому поїхав. То кому підсвинок потрібен? – А як молода ґаздинька наша поживає? – Катруся гарно живе, мамо. І дуже Вам дякувала, бо якби не Ви, то не знати, де б вони жили… Радісно було Ґізеллі це чути – значить, недаремно вона спину гнула. А те, що вдома дивна якась ситуація, вона відчувала й сама, та згодом з’ясує, як одужає та приїде. …Ігорчик прислуговував старій сеньйорі замість мами. Та хоч трохи й соромилась молодого хлопця у будинку, але вірила у швидке Ґізеллине одужання, не брала нікого чужого на її місце і вчила юнака італійської мови. …Прилетіла з дому страшна звістка – померла Ґізеллина мама. Ігорчик не знав, як ту важку новину має донести до шпиталю. Самому було лячно і тривожно: як тато поховає бабцю сам, без мами? Звісно, Катруся допоможе, але все якось виходить не по-людськи, не по-Божому. А Ґізеллі заборонили ходити щонайменше два місяці. Чорніший від землі Ігорчик прийшов у лікарню. А вже вийшовши звідти, дав волю сльозам. А Ґізелла накривалася вночі подушкою, щоб не чули сусіди по палаті, і задихалася у відчаї: – Мамо, мамо, чи могли Ви собі хоч на мить уявити, що рідна дитина Вас не поховає, не прибере у останню путь… Не дай, Боже, комусь пережити ті муки совісті, уявляючи, як самотну Вас несли на цвинтар, і клали коло тата. А Ви, мабуть, до останнього подиху видивлялись дитину свою, щоби благословити і сказати: «Ґізелло, Ґізеллочко, пташенько рідна, най Господь тобі помагає…» … Та що ж то за життя таке, коли ми в надії на щось хороше і світле губимо те святе і найрідніше, що маємо? За що прокляла нас та земля, на якій ми маємо жити, як усі християни – з батьками своїми, з дітьми у спокої та достатку… За що? Хіба ж ми не такі, як усі інші у цьому світі, замало працьовиті, чи нетерплячі, чи немилосердні? Чи, може, спокутуємо гріхи дідів наших і прадідів… Але вони ж так само ходили світом з тайстрою за плечем. То ж по них розкидано чорні хрести по карпатських пагорбах, під якими ніхто не лежить, бо останки їхні спочивають по Канадах та Америках… І хто його знає, де наші останки зостануться і чи буде кому їх хоч у землю загребти… … Поверталася Ґізелла до рідного дому. За три роки, здавалося, нічого не змінилося тут… Запорошена автобусна зупинка, занедбані крамнички – відголосок давніх соціалістичних часів, качина метушня у ставку, горластий півень на плоті, ошатна церква на горбочку, стара школа, до якої ходила вона і у якій колись працював її чоловік… Тягнула валізу на коліщатках, бо тягарі носити ще заслаба… Отак тихенько, від калюжі до калюжі, притупцяла під власну хвіртку. І стала, як укопана: посеред двору якась пишна тітка спокійнісінько, наче живе тут сто років, розвішує на шнурах свіжовипрану білизну. Не поспішаючи, поважно настромляє на кожну шмату дерев’яну прищіпку і, втерши об фартух руки, поволі прямує до будинку, до її, Ґізеллиного, будинку. – Ви когось шукаєте? – помітила вона Ґізеллу. – А Микола чи вдома? – Здавалося Ґізеллі, що їй забули пришити у тому італійському шпиталі ноги, або, якщо й пришили, то не її, а якісь лялькові, несправжні, важкі… – Чоловіка нема, він буде увечері. А ви родичка якась здалеку чи що? – жвава тітонька поїдала очима Ґізеллу. Гізелла повернулась і, мовчки тягнучи за собою валізу, почимчикувала геть. Речі залишила у сусідки. – Матір Пресвята Богородице, – сплеснула та руками, побачивши Ґізеллу. – Ти чи не ти, Ґізеллочко?! Очам своїм не вірю… Назовсім чи погостювати? А тут таке вже накрутилося, поки тебе не було, – сусідка багатозначно водила очима у бік Ґізеллиної хати. – Давно казала я, що пройдисвіт він у тебе, справжнісінький дурисвіт. А ще й чутки селом пустив, що ти знайшла когось там і додому не їдеш. Хвойду зробив із порядної жінки, – її аж розпирало, так хотілося попліткувати про все, що коїлось у Ґізеллиній хаті… – Ти бачила, Ґізелло, кого він собі привів? Хіба можна її з тобою порівняти?! То ж телиця якась, мабуть, на фермі її знайшов… – Вона аж прицмокувала язиком від задоволення бути першим інформатором. От вже буде що обговорювати з сусідками, як Ґізелла поїде… – Я собі от що думаю, Ґізелло, – ти на самоплив усе не пускай. Маєш повне право на половину хати. І судися з ним доти, поки не відсудиш. Ти ж півжиття ту хату будувала, а та краля на все готове прийшла… Не здавайся, Ґізелло!.. – Та годі вже, – перервала її Ґізелла, – потім якось усе обміркуємо. Я залишу у вас валізу, хочу до мами піти на цвинтар… Сусідка нарізала їй квітів… Дорога до цвинтаря тяглася через село. Ґізелла йшла з жоржинами в руці, придивляючись до усього, немов хотіла пригадати усі подробиці, що оточували її з дитинства. Тут нічого не помінялося, як не зміниться ще, мабуть, років сто… Подекуди витягувались нові хати, а ті прадавні, що залишились, виглядали на їхньому тлі ще жалюгідніше. Битий шлях, облуплені стіни «хімії» в кінці села (так називали завод, який вічно коптів їдким димом)… Продмаш, райзаготбаза, універмаг – вже ніхто й не знав, що ці слова колись означали … Односельці не впізнавали Ґізеллу, як загалом не впізнають нікого з емігрантів. І не тому, що вона дуже помарніла, якось витягнулася, змінила зачіску і стала схожою на міську пані. Не було сонця в її очах. Власне, ніхто не знав, що в них було, бо вона не хотіла нікого бачити і приховала їх чорною густою хмаркою окулярів… Довго шукала мамину могилу. Знайшла серед тих, ще порівняно свіжих, де вінки від дощів вже починають підгнивати, а пам’ятник ставити ще не можна, поки земля не осіла… Ходила до джерельця, де люди навмисне для квітів залишають обтяті пластикові пляшки, набирала воду… Мостила серед трухлявих вінків жоржини… Сиділа навпочіпки… Плакала… – Бачите, мамо, яке то життя… Не знає людина наперед, де що знайде, а де втратить… І ніколи біль від втраченого не затихне, бо де б людина не була, і що б не робила, а в серці воно є… Пробачте мені, мамо, за сум Ваш, за самотність, за безвихідь… Нікого тут більше у мене не зосталось, тільки Ви… Гладила рукою землю, колінкувала, цілувала хрест… Важко вставала, не хотіла звідти йти… Воліла би зостатись… Стривожена сусідка, вже чекала на паркані: – Де ти, Ґізелло, так довго ходила? Я вже почала хвилюватись. Іди поїси щось з дороги… Може йтимеш додому, чи що? – Не піду я з ними говорити, – Ґізелла змучено опустилась на лавицю біля воріт. – Нема нам про що говорити… Чужа я вже тут… Їсти не хотіла. Попросила горнятко води. Зупинила погляд на півоніях, які цвіли вже не під її, Ґізеллиним, вікном. А втім… Повільно встала, підійшла до паркана, вдивляючись у власне обійстя… – Дай-но мені, сусідонько, лопату… Та, не знаючи, яка думка прокотилася у Гізеллиній голові, знизила плечима і винесла із хліва лопату. Гізелла відчинила розхитану хвіртку (міг би полагодити за стільки років) і вузенькою стежечкою пішла поза хату під вікно, через яке вона любила милуватись півоніями. Опустилася на коліна перед кущем, попестила туго напнуті бутони: «Ми з вами не розстанемось, мої пишні», – і взялася до роботи. Пара колючих недобрих очей спостерігала за нею з-попід фіранки. І Гізелла відчувала на собі той погляд, готовий просвердлити її наскрізь. Але що їй було до того – вона була у себе вдома, забирала те, що належало тільки їй. Гізелла обережно викопала кущ, щоб не пошкодити кореневища, яке за тридцять років заглибилось у землю. Ці півонії садив її Микола в день весілля у дарунок. Глянула ще раз у яму, що зяяла чорнотою, мов рана у її серці і, не обертаючись, пішла звідти назавжди. Вернулась до сусідки, загорнула у мокру ганчірку корінці… Попросила валізу. Щось із неї виймала у дарунок сусідчиним дітям. Розцілувала усіх тричі. – То де ти йдеш, Ґізелло? Скоро ніч, лишися, спочинь, ранок від вечора мудріший… – Йду на станцію, дорогенька. Не турбуйся за мене. Встигну ще, либонь, на останній автобус до міста. Подивлюся, як Катруся моя там ґаздує… Скучила я за нею вже дуже… А далі назад… На роботу… Прощавай… Отака вона, моя сестра Ґізелла. Надія Щороку, як наближалася зима, баба Олена готувалася на той світ. Не так, щоб вона була засмучена з цього чи боялася, – навпаки. Як починали нестерпно нити крижі і відмовляти ноги, вона навіть раділа, що Всевишній забере нарешті її до себе і тим скінчаться всі її земні муки. Вона так і казала всім своїм сусідам: – Цієї зими я вже пущуся у путь. Ви собі ту ґаздуйте, а я там піду, де з вас нико іще ані ногов не ступав… Почуття гумору не покидало бабу Олену навіть тоді, коли повністю відмовляли ноги. Так чи інакше, щороку вона була впевнена у тому, що це станеться саме в зиму, і саме у ту, яка прийде. Тому її збирання на той світ переросли вже у певний ритуал. І тривав він протягом цілого року, щоб «до зими була приладжена»… Влітку баба Олена була ще ого-го! Принаймні її город нічим не відрізнявся від сусідського – так само охайно оброблений. «Крумплі у землю клала», як усі, бо то лиш «городським нич не треба». Стайню вичищала, бо кожного року сяка-така свинка чекала там разом з бабою на свій судний день, обростаючи тим часом м’якеньким сальцем. Торік хату мастила – благо, прийшли сусіди та помогли, бо то «неваловшно у брудних стінах на той світ приставлятися…» І Оленчині обтяті зверху гумові чоботи не встигали висихати, бо зранку до вечора було чути з двору їхнє звичне шемрання – човг-човг… А в неділю баба Олена відкладала гумаки у кут, витягала із шафи пристойні мешти, в’язала на голову недільну хустку і через усе село чимчикувала до церкви у протилежний кінець села, стягуючи дорогою за собою людей. Отак і йшли всі вервечкою одне за одним, охайні, святкові, урочисті, майже не розмовляючи, але чітко фіксуючи, хто з «безбожників» на службу не пішов… Несли на плечах всі свої провини, турботи, скорботи рівно, виважено, наче боялися, що ненароком весь той тягар по дорозі упаде, десь закотиться, і ні про що буде сповідатись перед Богом, і ні за кого молитися, і ніщо просити. Заходили до храму по одному, тричі хрестилися, кланялися перед іконами, вклякали перед вівтарем, співали «Отче наш», слухали казання (на відміну від міста, у селах ретельно прислухаються до того, що каже священик, ще й цитують потім). Ставили свічки за ближніх, і виходили відтіль миропомазані і всміхнені, легкі і вже говірливі після тієї щонедільної прощі… Дорогою гомоніли, і протягом півгодини можна було дізнатися абсолютно всі новини – про весілля, хрестини і похорони; про те, хто спився, хто машину купив, хто жінку відлупцював, до кого рідня приїхала і звідки, і наскільки хто на заробітки поїхав – тобто всю сільську нехитру хроніку. І незмінно у тій балаканині лунало запитання, яке, мов гострим ножем, краяло Олені серце і від якого вона щоразу смутнішала і якось сіріла: – Та як там ваш Іван, бабо Олено? – Та коли вже приїде? Зовсім забув уже в тих заграницях про рідноє село! – А чи хоч пише даколи? А чи хоч гроші даякі шле?.. А що вона могла знати – її бідний Іван у далеких іспаніях вже десять років. Правду їй люди колись казали: маєш сина-одинака – то все одно, що зовсім дітей не маєш, бо вилетить з гнізда, як той пташок, та й про все забуде. Була б донька – трималася б хати… Хоча Іван був не таким – і гроші слав ретельно, і дзвонив час від часу, і тоді сільським телеграфом від хати до хати передавалося аж до Олениної: – Кажіть Діжачці, що Іван дзвонить, най скоро йде сюди! І баба (а Діжачкою її прозивали з двох причин: прізвище мала Діжак і чоловік її покійний діжки робив. Добрим був майстром!), нашвидко всовуючись у гумову взувачку, дріботіла через село до дальніх сусідів, які мали телефон, радісна і метушлива, бо знала, що зараз почує Іванів голос, а потім кожен вдесяте питатиме: – Та шо, бабо, казав вам? Та коли приїде?.. А що вона знає, коли він приїде? За всі десять років він був дома лишень тричі, та й востаннє – чотири роки тому. Не так воно легко з тих іспаній йому додому діставатися. Не дуже й сердилася на нього Олена – доля йому встелилася нелегка – самотним по світу бродити. Ані оженитися не встиг, ані дітей поняньчити – йшов на заробітки, бо хто його, такого бідака, захоче. Щоб женитися, то потрібно щось мати в кишені. І правду мав, коли їхав, бо що ж йому тепер весь свій вік у горах горювати? Заробити ніде, хіба лиш крумплі копати та на базар возити у «варош», а тим сім’ю не прогодуєш, та у неділю банячити у найближчій забігайлівці з місцевими Юрками, Славками, Ільками, що не просихають тижнями. Отак собі розмірковувала Діжачка… Ще поки старий жив, то робилася робота, удвох вони майстрували найкращі діжки у всій околиці, аж з дальніх сіл до них приїжджали (до доброго майстра не гріх було і на край світа їхати). Та як старого не стало, то й робота спинилася, бо самій людині з діжкою не впоратися – хтось має тримати, а хтось обручами стягувати. Так і залишилися Діжаки без свого шматка хліба. Тому, коли Іван ішов з хати, казав: «Не плачте за мною, мамо, а моліться, щоб склалося все добре. Себе сокотіть і знайте: як тато про вас дбав, так і я зумію подбати. Побачите, все буде добре…». От і молилася баба Олена. Всі десять років. З першого дня, як він пішов, молилася – а йому вже торік виповнилося сорок! Частенько думала, як він там живе – сам, як вовк, а може й має когось, та хіба ж зізнається? Усі десять років, переступаючи поріг церкви, перед Олениними очима поставав образ сина – всміхненого, ясноокого (копія батька), завжди з жартами-приказками (той веселий дух узяв від неї). Уявляла собі свою невістку, під стать йому, щоб була жвава й моторна, нехай навіть може і не красуня, та така, щоб до серця вміла притулитися. Уявляла собі онуків – найменше трійко – з Івановими світлими очима, замурзаних і галасливих, бо любила, щоб у хаті було жваво та людно. Бачила це так, начебто вже колись у її житті все це було, бо так того хотіла, що за всі свої згорьовані роки не могла навіть уявити, що лишиться на старість сама у німих стінах… Тому ставила у церкві свічку за всіх – за Івана, за невістку, якої не мала, за онуків, яких не було… Цього року обіцяли, що зима буде лютою. Тому баба Олена поспішала зробити все завчас – вибирала картоплю, щоби встигнути до перших морозів, шаткувала капусту, мастила піч, домовлялася за дрова – все так, як щороку. Благо, Іван, як завжди, грошей вислав, може, й не так багато, та скільки їй, старенькій, треба, – головне, щоб у хаті було тепло та наварено. Так, начебто чекала на синів приїзд кожен день. Все згадувала, як він останнього разу приїхав, нікому ані слова не сказав, з’явився у селі, як грім серед ясного неба. А баба Олена, як побачила його голову у воротах, то ледь не зомліла, ноги відмовилися їй служити, лиш сповзла тихенько на ослінчик та й почала безмовно плакати – така безпомічна, зворушлива, наче мала дитина. А Іван згріб її у свої обійми, аж тріщали кістки, та й сміявся до неї: – Та що ви, мамо, плачете – син додому приїхав, а ви, замість того, щоб гостину ладити, сльозами подоли мочите? Та й накривали столи, та й зійшлося півсела до Діжаків, кожному цікаво було подивитися, яким той Іван за кордоном став, а він і не змінився – який був добряга, таким і залишився. Ледь встигав кожному даруночка витягувати зі своїх бездонних пакунків. Нікого не обійшов, кожному щось дісталося. А Олена плавала у новій хустці, мов лебідь – де й дівся біль у попереку та слабкість у ногах… – А невістку коли привезеш, Іване, до хати, бо матері тяжко самій – стара вже, потребує допомоги. Чи оті ішпанські невісти уже незвиклі до сільської роботи?.. А той лиш віджартовувався та підсміювався: – Не поспішайте, вуйку. Я як привезу, то вже разом з онуками. А ви тим часом іспанську вчіть, щоб могли з ними шпрехати. Ха-ха!.. Два тижні тоді пролетіли, як мить, і коли Іван поїхав, то бабі Олені стало вдвічі важче. Якось за той короткий час вона призвичаїлася до того, що людно у хаті, що завжди хтось забіжить слівцем перекинутись – колишні Іванові однокласники, чи друзі по технікуму (хоч обмаль їх залишилося у селі – всі повтікали до міста). А деколи просто сусід загляне – розпитати, як там за кордоном життя-буття, і чи багато там наших, і чи говорять вони по-іспанськи, а рідну мову вже, мабуть, забули зовсім… І розповідав їм Іван, що він там серед своїх, і бідаків наших там вистачає, бо вся чорнова робота – то для українців. І вся артіль його, в якій він працює, – наші заробітчани з гір. І хоч кожен з них намагається мову чужинську щонайшвидше вивчити, та між собою розмовляють виключно українською, бо то єдине, що нагадує їм про рідну домівку. І як зберуться деколи у рідкісний вільний вечір земляки, то кожні посиденьки закінчуються чомусь тим, що всі несподівано замовкають, і дивляться у небо, на зорі, і кожен думає щось сокровенне, а те сокровенне у них усіх виявляється одне-єдине, бо ті ж самі зорі десь світять за тисячі кілометрів над їхніми далекими хатами… І кожному – клубок у горлі, бо як ходили байстрюками українці по світу сто років тому, так і зараз ходять. І нікого там, у світах, не цікавить, чи є вільною та Україна, а чи невільною і від кого вільною, і для кого вільною. А знають лише одне – обездоленим є той народ, який іде у далекий чужий світ, щоб заробити копійчину, лишаючи вдома шматок свого серця… Була у Івана і своя маленька таємниця – єдина за все життя, яку мав від матері. Не те, щоб таїв, та вважав, що на все свій час. Бо зустрів у тих ішпаніях голубоньку на все життя – і не їхню чужомовну, а просту і рідну українську карооку Оксану, яка так само, як і він шукала по світах, де копійчину заробити. І серце його стискалося, коли вони між собою говорили: – Тобі б, Оксанонько, вдома сидіти, дітей бавити, ґаздівство вести, а не по світах блукати, як оте перекотиполе. – Нема у мене дому, Іванку, – казала відверта східнячка Оксана, – сирота я. Мама померла рано, а батько з того горя спився та й незабаром услід за нею пішов. Мене тітка взяла на виховання, а там своїх було четверо. Тому всі тихцем і раділи, коли я з хати пішла. Мені легше, ніж тобі, бо тебе назад рідна домівка тягне, а я – як вітер у полі. – Нічого, Оксаночко, будеш скоро як справжня ґаздиня – матимеш і рідну домівку, і маму, а про діточок ми подбаємо самі, – і сміявся запальним сміхом, погладжуючи їй живіт. Про Оксану баба Олена нічого не знала. То за тих два тижні намагалася дати Іванові стільки тепла і ласки (хоч, може, було то якось незграбно, по-простому), щоб вистачило йому на чужині надовго. То білизну йому випере, то мешти його тихенько витре, то почовгає ранесенько до сусідки, поки той ще спить, аби дитині теплого молока принести, щойно здоєного… А Іван вже заходився порядки наводити – і стріху латати, бо в дощ вже у багатьох кутках текло, і паркан новий ставити, і стайню лагодити… А Діжачка все зводила руки та заклопотано гойкала: – Та ти ж, сину, додому приїхав спочити трохи, а не від панщини – до панщини… І ті два тижні промайнули так, що коли хата несподівано спорожніла, то баба Олена геть розчулилась, що аж злягла… Ані не зізналася потім синові, що два тижні з ліжка не вставала – дякувати, сусіди виходили. … З того часу, як наступала зима, баба Олена завжди готувалася на той світ. Єдине, що її тримало – то це надія, що от-от несподівано з-за паркану, як минулого разу, вигулькне Іванова голова, і вона мусить його дочекатися. Так їй і сусіди казали: – Ви, бабо Олено, не умрете, аж поки ваш Іван не приїде, бо він вам того ніколи не простить. І коли часом до неї забігала та ж жаліслива сусідка чи якась родичка, аби дізнатися про здоров’я, чи може чогось треба, то не раз бачила, як стара Діжачка сидить перед ввімкнутим телевізором і уважно слухає новини про все, що діється за кордоном. Для неї ж бо закордон – це та далека недосяжна місцина, де знаходиться її син. І з неї по-доброму сміялися: «Що, бабо Олено, знову політінформація?» … Цього року зима настала напрочуд стрімко і несподівано. Казали люди, що відбуваються якісь теплові зміни на земній кулі, і ще якісь речі, які Діжачка зовсім не розуміла. Але судячи з того, що розгинатися їй ставало дедалі важче, а ноги напухали і боліли так, що вже без ціпка не могла ступити кроку, то було зрозуміло – цю зиму пережити їй буде важко. Стан здоров’я про це повідомляв раніше, ніж гідрометеоцентр з телевізора. Тієї неділі до церкви вона не пішла – не мала сили. Гадала, полежить день-два та й покращає. З останніх сил напередодні обійшла нехитре своє ґаздівство – погодувала худобу, прикрила стайню, акуратно поклала обтяті гумаки біля порогу, вернувшись до хати. Повимітала усі кутки, підкинула дров у піч, протерла на образах неіснуючу пилюку, зняла домашню хустку, фартушок, все ретельно порозкладала на стільці та й лягла собі. Оглянула ще раз задоволено кімнату – добре бо у неї, затишно, охайно, тільки тихо дуже. Але нічого. Треба спочити… На вулиці потріскував перший ранковий морозець. «І це лише початок листопада, а що буде далі», – гомонів люд, прямуючи до церкви, та горян холодами не здивуєш. Цих загартованих суворим життям людей не здивуєш нічим – ні холодом, ні голодом, ані всесвітнім потопом. Головне – вчасно повиймати зі скринь теплі хустки та кожухи. Раптом селом пронеслася несподівана звістка: «Ци чуєте, Діжачкин Іван приїхав!». А той ще не встиг ногою ступити з автобуса на рідну землю, як про його приїзд знало півсела. – Та ж Іван не сам приїхав! Невісту із собов привіз! Матір Діва Пресвята Богородице, та невіста тучна така, що Діжачка, видать, недовго онуків чекатиме. А Іван, підставляючи руку, щоб зручно було вийти з автобуса, не знав з якого боку дмухати на Оксану, яка несла у своїм лоні їхню діжацьку файту, його, Іванове, дитя, яким він уже марив вдень і вночі. – Доброго дня, – кивав він землякам услід. – Як ся маєте, вуйку? Дай вам, Боже, здоров’ячка… А ви все молодієте, вуйно… – А ти, видать, матері підмогу привіз. Нарешті, дочекалася Діжачка свого щастя! – Ану, хлопці, біжіть до баби Олени, най пироги на стіл ладить. Дочекалась нарешті дорогого гостя… І малі табуном покотилися у дальній куток, аби сповістити Діжачці радісну новину. * * * … У хаті було лячно тихо. Потріскувало лише сухе поліно у кальзі. Образи світили у куті під рушниками масляними неживими очима, немов знали вже про те, що ніхто у світі ще не знав. Баба Олена лежала на високому ліжку нерухомо, як солдат на варті, склавши на череві руки, якась незвично тиха і урочиста, немов невідривно дивилася на стелю, тільки нічого живого вже в тому погляді не було… Вже не дихала… – Бабо Олено! Іван ваш приїхав! Бабо Оле… Бабо… Іван… Дівчинка, яка вміла літати Маленька дівчинка з величезними багряними бантами на русявих кісках гуляла у парку. Перестрибуючи то на одній ніжці, то на іншій по кимось накреслених на асфальті «класиках», вона спостерігала світ і думала про щось своє. Навколо дрімали могутні дуби, порипували по-старечому сухожиллями каруселі, сюди-туди снувало безліч людей з пивом у пластикових стаканчиках та з гамбургерами у руках: була неділя. А маленька синьоока дівчинка у легенькій горохастій сукеночці і в розшпилених босоніжках думала про своє… Який цей весь світ величезний і неприступний для неї. І ці дуби-велетні, і ці дорослі люди, які живуть у своєму, цілком віддаленому від неї, світі, ніколи у житті не зможуть збагнути думок, які снують у маленькій дитячій голівці. І що б дівчинка не зробила, аби привернути до себе бодай якусь увагу – все одно це залишається непоміченим – занадто вже люди приземлені: живуть за однаковими законами, однаково вранці встають, однаково метушаться, спізнюючись на роботу, однаково з нетерпінням чекають закінчення робочого тижня, щоб однаково у вихідний день прийти до парку, відбути обов’язок перед дітьми – покатати їх на «чортовому» колесі – і однаково з понеділка почати все знову. І якби хтось запитав, чим відрізняється їх сьогоднішній день від вчорашнього, а вчорашній від торішнього, вони б замислились і не знали, що відповісти. А дівчинці страшенно хотілось Дива. Їй хотілося Дива з першого дня її п’ятирічного життя. Мріялося побачити чи зробити будь-що, чого ніхто у світі зробити не може. Вона ще не знала, що це має бути. Єдине, що знала достеменно – в ній сидить щось таке, чого немає в інших. Деколи оточуючі це помічали, але скоріше обурювались, аніж захоплювались. Приміром, буваючи десь на посиденьках, сусідка, огрядна і примітивна тітка, могла зауважити мамі: – Якась дивна ваша мала… Діти бавляться, як діти, – бігають, галасують, а вона сидить, мовчить, і ні гу-гу, лишень дивиться. Та й погляд якийсь дивний у неї – неначе не з цього світу. Ви би до психіатра її повели, чи що? До психіатра її мама не водила, але часом напружено до неї придивлялася. «Може, переросте», – думала собі… А деколи до дівчинки з’являлись незвичайні сни. І бачила вона себе у тих снах легесенькою, наче пір’їнка, і летіла так високо, як тільки хотіла, і дивилася зверху на далеку землю, і було їй дуже затишно у небі… Отже, маленька дівчинка з величезними багряними бантами стрибала по клітинках, кимось розкреслених крейдою на тротуарі. І тут, задивившись на старезні крислаті дуби, дівчинка несподівано завмерла, забувши опустити на землю піднесену ніжку. Вона побачила Диво: величезний сірий птах знявся із пишної крони і велетенськими розмахами крил майнув у небо. Ніколи в житті вона не бачила таких птахів, і очі її заблищали від захоплення побаченим. А птах, манячи за собою, кружляв коло за колом, наче запрошував її у небесну широчінь і змахнувши востаннє, знісся понад дубами і поплив до сонця. І тут з дівчинкою скоїлося щось дивовижне. Вона почала бігти, спочатку повільно, потім швидше, і за мить вже стрімголов мчала парковою алеєю, намагаючись наздогнати дивовижного велетенського птаха. Вона відчувала, що він кличе її за собою туди, де ніколи ще не ступало жодне земне створіння, де можна жити так, як тобі заманеться, і у тебе, як на долоні, буде весь цей буденний, монотонний світ, де дні подібні до тижнів, а тижні – до років. – Почекай! – кричала дівчинка птахові навздогін. – Почекай, візьми мене з собою! Ось я! Ти ж за мною сюди прилітав!!! І вона бігла за ним, панікуючи від того, що птах все більше віддаляється від неї, від такої маленької. Ну звичайно, як він міг її запримітити у натовпі людей, незважаючи на величезні горохи на сукенці. І вона на бігу розмащувала по щоках сльози розпачу і безпорадності перед своїм таким жаданим Дивом. – Почекай! – кричала дівчинка. – Ми з тобою як брат і сестра! Я буду про тебе дбати, якщо тебе хтось зранить, я буду гоїти твоє крило, я розгладжуватиму тобі пір’я, я виросту і стану сильною, як ти!.. І тут щось трапилось з маленькою дівчинкою із палаючими бантами на русявих кісках. Її ніжки у розшпилених босоніжках почали поступово відриватися від землі. Не чуючи під собою жодної сили тяжіння, вона легко ширяла над землею, не торкаючись асфальтної доріжки. У неї наче виросли крила, вона відчувала себе невагомою і прозорою. Здавалося тільки дух її злинув за дивовижним птахом, а все інше, і смішна сукеночка у горохи також, залишилася на розкреслених крейдою «класиках». Дівчинка не розуміла, що з нею відбувається, але стан невагомості їй подобався. Забувши про сльози, вона весело сміялася і тішилася з того польоту. Їй було байдуже, що її незашпилений босоніжок залишився внизу. Єдине, що її цікавило у ту мить, – чи бачать люди, що вона летить (!) – летить по-справжньому, не торкаючись землі, порушуючи усі правила гравітації, перекреслюючи усі існуючі закони природи. Сталося Диво! Диво, яке вона відчувала у собі з першого дня народження і всі п’ять років на нього чекала. І тепер вже не буде тупа сусідка підсміюватися над нею – мовляв, не така вона, як усі, дивакувата якась. І сни, виявляється, таки збуваються, і вона може зробити щось таке, чого не зробить жодна людина у світі.. А велетенський дивовижний птах тим часом став маленькою чорною цяткою і за мить розчинився за горизонтом… … Маленька синьоока дівчинка з розтріпаними бантами на русявих кісках сиділа у калюжі і заворожено дивилася у небо. Навколо неї снувало безліч людей з пивом у пластикових стаканчиках у руках, і нікому до неї не було ніякого діла. Розхристана мама з розшпиленою дитячою босоніжкою, підібраною по дорозі, нарешті наздогнала доньку і, важко віддихуючись, пробирала її на усі лади: – Ти що, здуріла чи що?! Яка муха тебе вкусила?! Всі діти, як діти, чинно прогулюються собі з батьками за руку, їдять морозиво, катаються на каруселях… А ти, наче знавісніла якась, женешся бозна-куди, і годі тебе докликатись або наздогнати! Біда мені з тобою, та й годі!.. – Матусю, ти бачила? Ти бачила того великого казкового птаха? – І очі її загоралися дивним пломенем. – Того птаха, який щойно злетів над деревами і кликав мене за собою? – Вставай з калюжі, горе ти моє! Який ще птах? Вставай, йдемо додому, бо ти ж уся в багнюці, соромно людям на очі потрапити, – і мама начепірювала на босу ніжку загублений розшпилений босоніжок. – Матусю, а ти бачила, як я злетіла? Ти бачила, як я бігла, не торкаючись землі, і це було так легко! – Дівчинка з надією заглядала мамі в очі, сподіваючись, що бодай одна людина у світі помітила її Диво! – Що за нісенітниці ти верзеш? Вдома будеш покарана за свою поведінку, – а сама думала: таки треба показати дитину психіатру. …Маленька дівчинка зі спопеленими бантами на русявих кісках йшла геть з парку. За руку її вела мама, старанно прикриваючи собою калюжні плями на сукеночці у великі горохи. Парк поволі порожнів. Повільно завмирали гойдалки, замовчуючи свій радикуліт і доспівуючи свою рипучу пісню. Задоволені мами вели задобрені чада по домівках. Дуби схиляли над ними змучені голови, прощаючись до наступних вихідних. Купи порожніх пластикових стаканчиків з-під пива біліли навколо переповнених смітників. Легенький вітерець часом відносив котрогось із них від ужитих побратимів, і гнав алейкою… Все було, як завжди. Люди міцно трималися землі, шанували закони гравітації, і ніщо не могло їх похитнути у власній правоті. Ще один день, подібний до десятків і сотень інших, згасав у променях призахідненого сонця. Тільки маленька дівчинка з ледь жевріючими бантами на русявих кісках все озиралася, сподіваючись бодай ще раз побачити незвичайного велетенського птаха, який прилітав за нею і зник у небі так і не помітивши її… – Нічого, я виросту і ти обов’язково за мною повернешся. А як ні, я сама до тебе прилечу… Вона ж бо вже знала, що у світі існує Диво. Самотність Вона мала дивну потребу постійно кудись йти. Неважливо куди, але тим самим відганяла від себе дурні думки і поганий настрій. Та й було сумно їй самій сидіти у цілковитій тиші і відраховувати час під клацання годинника, дивлячись у стелю. Особливо, як приходив той дивний стан, коли не притягує нічого вдома – не хочеться вмикати телевізор, ані щось робити-прибирати, готувати їжу, ні навіть писати. За вікном розгулялась хурделиця, але це не відлякувало, швидше – навпаки. Найкраще гуляти у негоду, коли дощ періщить без перестану, чи сніг – непроглядною стіною. Головне – добре закутатись, щоб вітер не гуляв по кістках, а все інше дрібниці. Тому вона піддягнула під джинси теплі панчохи (в юності ніколи б на таке не зважилась), під светр – футболку, на панчохи – шкарпетки, і тільки так взулась у чоботи. «На капусту подібна», – подумала, – і стрімко вийшла з хати, щоб часом не передумати, не вернутися. Мело без просвіту. «Як гарно, – подумала вона, не бачачи перед собою нічого навіть за півметра. – Єдине, що потрібно вирішити – куди йти. У мене повно друзів… Піду до Ганнусі», – вирішила вона, підняла комір, натягла шапку на самі вуха і розчинилася у пітьмі. Від Ганнусі пахло борщем аж до першого поверху. «Добрі гості ходять вчасно», – подумала вона і настирно подзвонила у двері. Ганнуся стала на порозі – вся така домашня, аж щеміло серце. У байковому халатику, з підібраним до гори волоссячком, з масочкою на обличчі. – Ой, золотенька, ти так несподівано… А чому ж не зателефонувала?… Я би хоч Сашка попередила… Він щойно повернувся з відрядження… Змучений такий, нервовий… Може, іншим разом посидимо-потеревенимо? – Гаразд… Все нормально… Іншим разом… … Помалу відраховувала кожну сходинку вниз. Йти не хотілося – запах борщу, домашній затишок і навіть змучений після відрядження Сашко у домашніх капцях перед телевізором притягували її, як магнітом, до себе. Додому повертатися не хотілося. – Є ідея! Провідаю-но я свою стареньку вчительку музики. От вона зрадіє! Живе ж поряд. Та й самотньо – жодні Сашки нам не заважатимуть. А погрітися, попити чаю і погомоніти про те, про се – що може бути кращого?! – І вона, знову піднявши високо комір і затягнувшись під шапку, мов слимак під мушлю, попрямувала до вчительки. Двері відчинила якась незнайома жінка, мовляв, чого Вам треба? – А Ганна Іванівна вдома? – Ким же Ви їй будете? Невже рідня якась нарешті зголосилася? Незнайома жінка відверто недоброзичливо прошивала її наскрізь поглядом. – Та ні, я її колишня учениця… Вона вчила мене грати на фортепіано… І вивчила… – Від розгубленості це пролунало так безглуздо, що у незнайомої жінки сповзли на ніс окуляри. – То Ви не знаєте, що Ганна Іванівна вже другий місяць не встає, лежить без пам’яті? І якби не сусіди, то вже б давно померла. Бо коли біда, то рідню як водою змиває, а як житло по смерті ділити – злетиться тут ціле кубло. Голову даю на відсіч! – Я їй не родичка, – ще раз сказала чомусь вона. Постояла, подумала, зніяковіла, розгубилася: – Ну, добре. Як одужає, передавайте привіт… – Вже гіршого і незграбнішого важко було вигадати. І незнайома жінка, зовсім знявши окуляри, які сповзли від здивування на самий кінчик носа, зачинила двері, так до кінця і не збагнувши, навіщо Ганні Іванівні, яка лежить при смерті, отой привіт. – От дурепа… Передавайте їй привіт… Як тільки могла таке бовкнути? – картаючи себе, вона розгублено вийшла на вулицю… – І куди ж далі?.. Може, до Шурика зайти?.. Далеченько, правда, але, принаймні, безпрограшно. Шурик завжди вдома, за своїм комп’ютером. Він сам жартує, що комп’ютер йому за жінку, за друзів і за дітей разом узятих. І з дому майже не виходить – такий собі таємний комп’ютерний маніяк, якому окрім власної роботи нічого не потрібно. Він, правда, почне одразу «пригружати» якимись новими програмами, але, загалом, він – непоганий хлопець… Не завадило б зайти до крамниці чогось смачненького купити – Шурик буде радий. Він часом забуває їсти протягом кількох днів, а брудні тарелі з рештками місячної давності наїдків проростають цвіллю у всіх куточках квартири… Вона зайшла до вечірки, купила тістечок, пляшку вина і знову ринула у хуртовину, у другий кінець міста… Шурик відчинив двері якийсь збентежений і не такий як завжди. Скельця його окулярів (завдяки ним його і прозвали Шуриком) спітніли і якось дивно вилискували, а на обличчі застигла розгублена посмішка. Капці на босу ногу, волосся врізнобіч, нашвидко і криво застібнута сорочка… Замість звичного: «Привіт, друзяко, ти як завжди, вчасно…» Шурик почав якимись дивними жестами показувати вглиб кімнати. – Шурик, що з тобою? Ти часом, не захворів? – Тут уже настав її час дивуватися. – Я принесла тобі тістечок. На ось, візьми. І вино. Шурик механічно взяв паперовий згорток, спітнілу від перепаду температури пляшку і, нарешті, вичавив з себе пошепки кілька слів: – Ти розумієш, тут така справа… Я не сам… Це її добряче розсмішило – ніколи в житті вона не думала, що Шурик є особою чоловічої статі і в його житті можуть бути присутні жінки у прямому розумінні цього слова. Шурик був приятелем для всіх – як для дівчат, так і для хлопців однаково. Та щоб таке!? – Ну, Шурик, ти даєш! Підняв ти мені настрій… Щасти тобі! – І вона вже бігла вниз, перескакувала через сходинки і, сміючись, уявляла, що то за принцеса могла до нього прийти на побачення. … Снігом на вулиці замело так, що вже не розгледіти було, де дорога, а де тротуар – весь білий світ замело. – От так ситуація! – подумала вона. – І це у місті, де пройшло все її життя, звідки вона, власне, ніколи і нікуди не виїжджала, де кожен пес дивився на неї, як на близьку знайому, а, йдучи вдень вулицею, тільки-но встигала повертати голову ліворуч-праворуч: «Добрий день!.. Привіт!.. Як ся маєш?.. Давно не бачились… О, яка зустріч!!!» Намагалась телефонувати ще комусь з друзів. Але телефон заліплювало снігом, і, підозрюючи, що від вологи він взагалі перестане працювати, сховала його назад під пальто. До мами зайти, чи що?.. Туди їй не хотілося. Спільної мови вони не знаходили ніколи, а вислуховувати в черговий раз якісь нові, цілком не потрібні їй рецепти страв, а врешті-решт почути вже відоме резюме: «Яка ти в мене «непутяща»! Всі люди як люди, а ти казна – що!» – не хотілося. Але дуже хотілося гарячого чаю і хоч трохи тепла. Отже вибору не було. І вона пішла до мами. Головне, вчасно налаштуватись на жандармський допит. – А що це ти так несподівано? – обстріл почався. – Так, хотіла зробити приємність… – А чому це ти така мокра? – Та ж на вулиці сніг паде… – Та хто ж у таку погоду по вулиці ходить? – Я… – Ти щось пила, чи що?! Маю на увазі алкоголь. – Ні. – Дивна ти якась… – Просто змучена… – Ану дихни… – Будь ласка… – Добре. То що сталося? – Та ж нічого, хотіла пройтися… – У тебе, мабуть, якісь неприємності? – Ні, у мене все гаразд… – Не віриться якось… Ти знаєш, я тут вичитала рецепт нового дієтичного салатику… – Я піду… – Як?! – Так… Вона пішла… Підняла високо комір, натягнула на лоб мокру шапку, втерла сльозу, яка звідкись з’явилася поки спускалася сходами вниз, і пішла… Йшла через двір, у якому виросла… І тут несподівано їй пригадалося дитинство… Адже вона так само, як тепер, втікала з хати, і готова була йти куди завгодно, аби тільки йти. Вона пригадала себе у смішному картатому пальтечку і як стояла у «трубі» (так називали масив багатоповерхівок, побудованих квадратом, у середині якого утворювався замкнутий простір, схожий на трубу. У тих «трубах» облаштовували дитячі майданчики) і кликала гуляти всіх своїх приятельок по-черзі – від першого до дев’ятого поверху: – Настька, виходь! – Не можу, уроки вчу… – Олько, ходімо гуляти… – Мене мама не пускає! – Ганнусю! Йдеш на вулицю? – Не йду, холодно дуже!.. – Славко, я тебе чекаю внизу… – Славки нема вдома, вона у бабусі… – Славчина мама. …Самотня, вона сідала на гойдалку і, мотляючи туди-сюди, могла просидіти на ній кілька годин і дивитись у небо. А додому їй не хотілося… Так ось відколи у неї з’явилася звичка повсякчас кудись іти. Вона втікала сама від себе! …Затрималась у «трубі», сіла на стару приятельку – гойдалку… Мотляти ногами вже не вдавалося, бо виросла, і ноги досягали землі… Оглянула рідний дворик – нічого тут не змінилося… Дивилася на небо, яке ледь темніло крізь білизну снігової гущі (можна було лишень здогадуватись, що воно там є). Згадала дитячу забавку – відкрила рота і намагалась піймати сніг – у роті він танув, і ним можна було напитись… Сама з себе сміялася: за двадцять років нічого не змінилося – це її потішало так само, як і колись… …Заглядала у теплі віконця, які освічували «трубу». За кожним із них жила якась родина, може, навіть, ті славки, ольки, настьки, яких вона не могла докликатись у дитинстві… І вони, обліплені діточками, у теплі і затишку, сиділи біля телевізорів чи пили на кухні чай і, скрушно хитаючи головою, приказували: «…Жах, що надворі робиться… Оце зима, так зима… Собацюру на вулицю не виженеш…» …Їй не хотілося звідси йти, бо ті віконця хоч трохи зігрівали її своїм теплом. А за «трубою» була пітьма, та й іти було нікуди… …Вона сиділа там годину, а може дві, а може й всі три… Згадала казку про дванадцять місяців, де дівчинка замерзала у лісі, шукаючи підсніжники, і її врятували… А її рятувати ніхто не збирався… Нагрівшись отак вдосталь чужим теплом чужих вікон, вона побрела… Світ за очі… Материнство Ганнуся лежала нерухомо у палаті для породіль, німо дивлячись у стелю, і ніхто її не турбував. Тільки настирлива муха час від часу дзижчала, б’ючись об вимиту до прозорості шибку і намагаючись дістатися у відкритий простір. Змарніла, виснажена (пологи були важкими) жінка відчувала себе порожньою і спустошеною. Нило внизу живота, а те місце, звідки зовсім недавно з’явилась на світ закривавлена синя голівка живого створіння (вона ще не звикла до слова «син»), здавалося, пекло щойно виверженою лавою. «Все позаду, – думала вона. – Те, чого так чекала і боялась, – вже позаду…» Через кілька годин їй принесуть маленьку зморщену грудочку, закутану, мов кокон, у пелюшки, яка, коли виросте, називатиме її мамою. Двадцять п’ять років чекала Ганнуся цієї події. Здається, ще з дитинства, колисаючи гумову ляльку в іграшковому візочку, підтикаючи їй з усіх боків підбите оксамитом одіяльце (щоб не застудилася, часом), і примовляючи: «Спи, моя маленька. Баю-баєньки…» А сама спостерігала за дорослими мамками, які возили справжніх ляльок. Вона мріяла, що скоро вже виросте і теж матиме таку собі лялечку, і буде піклуватися про неї, і пестити, і буде, нарешті, комусь по-справжньому потрібна. У дитинстві вони бавилися з приятельками у «дочки – матері». Це була гра у двох варіантах. Перший полягав у тому, що дівчата виносили з дому всі ляльки, які у них були, і, розкладаючи їх на лавиці, вигадували для кожної роль: «Це – госпіталь. Тут має бути лікар, медсестра (їм пов’язували білі хусточки), а тут – пацієнти (їх замотували так, наче повністю переламаних чи паралізованих). Тут – їхній будинок (розставляли мініатюрні горщечки, чайнички, інше начиння), це – їхні діти (розкладали пупсиків), окремо – гардероб (зшиті з маминою допомогою сукеночки, спіднички)… А тут – магазин (лялька-продавець торгувала за паперові гроші всім, що залишалося після розподілу речей). Ця гра тривала місяцями, адже кожна з героїнь виконувала певну місію. Всі вони ходили, їли, перевдягались, варили їсти, купували, робили якусь роботу – словом, оживали у дитячих руках, які ними вправно маніпулювали. Інший варіант забави – коли ролі грали самі діти. Вони визначали між собою, хто буде мамою, хто – дитиною, хто – лікаркою, хто – продавцем. Це було вже не так цікаво, бо частенько призводило до сварок. Хтось сильніше, як треба, штрикнув іграшковим шприцом, хтось більше прагнув бути мамою, аніж дитиною, і обурювався, незадоволений жеребкуванням… Але так чи інакше всіх це дуже бавило. Яке щастя, що тоді не було плейстейшенів і діти, уникнувши комп’ютерної лихоманки, просто мріяли стати гарними мамами. Ганнусю це вабило теж, але вона, як ніхто, усвідомлювала умовність гри. А їй було потрібне справжнє, не гумове чи пластмасове, створіння, яке потребувало б її догляду і ласки. І дуже швидко Ганнусина мама стала помічати, що недоїдки, які раніше ретельно збирали зі столу і складали в окремий міх (в суботу відвозили у село до рідні для свиней – гріх бо їжу викидати), стали кудись зникати. Спіймавши таки доньку на гарячому, мама занепокоєно запитала: – Куди це ти, доню, помиї носиш? Бомжів підгодовуєш, чи що? Ганнуся нічого не відповіла, а ввечері повернулась додому з несподіванкою – під плащем у неї грівся маленький, сірий, переляканий до смерті клубочок. Тремтіло щенятко, тремтіла і Ганнуся, чекаючи, що мама на те скаже. А почуте було передбаченим: – Ти що, здуріла? Куди пса в двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі? Самим тісно. А пісяти – какати де буде? А прибирати хто буде? А як ми на роботі, а ви у школі, гуляти з ним хто буде? Тільки через мій труп! Ганнуся, не ззуваючи черевики і не знімаючи плащ, сіла під двері і мовчки просиділа там кілька годин, притискаючи до грудей вже майже неживий від переляку рідний клубочок, і сльози цяпкали їй до подолу. В той раз мама таки пошкодувала Ганнусю, і Рекс (так його назвали) прожив у них близько тижня. Але старші частенько мають правду. І вже незабаром, нервозячись від застояного псячого запаху в тісній кімнаті й таємних підтирань то тут, то там темних плям на паласі, Ганнуся зрозуміла: пес – то не дитина, вірніше, дитина, але не людська. І Рекса віддали «у надійні руки» – знайомим, які мешкали у власному будинку. З нього виріс гарний вовчак. І скільки б Ганнуся не проходила повз їхні ворота, завжди вітала Рекса чим-небудь смачненьким. Після того були ще хом’яки, морські свинки, декоративні миші – словом все, що за розмірами пасувало до малогабаритного помешкання. Неждано-негадано ситуацію вирішила старша сестра. Вона вийшла заміж і завагітніла. І коли у неї народилась донечка, для Ганнусі настав справжній рай. Як нетерпляче заглядала вона до колиски, щоб помилуватись мініатюрним білосніжним личком, яке усміхалося до неї беззубим ротиком, а сестра сварилась: «Не заглядай до дитини, поки не хрещена». Хрещена, нехрещена – яка різниця, коли так хочеться нахилитися над немовлям і з ідіотським виразом обличчя проказати оте загальноприйняте і безглузде: «А-гу-у-у…» Потім сестра вже була вдячна Ганнусі, бо крім неї з дитиною залишатись ніхто не хотів: чоловік – ще студент, бабцям – лячно, а на няньку грошей бракувало. І сестра спочатку боязко, ненадовго (я тільки в крамницю – одна нога там, друга тут…) залишала донечку з Ганнусею, стрімголов мчала додому, і згодом, впевнившись, що все гаразд, вже сміливіше відлучалася з хати. А далі – більше: – Нам увечері на іменини. Посидиш, мала?… – Нас на весілля запросили. Побудеш?… А Ганнуся готова була днювати й ночувати, аби тільки мати змогу час від часу притулити до себе те беззахисне тепле тільце, і як у дитинстві приговорювати: «Ой ти ж моя малесенька, баю-баєньки…» А потім милуватися, як сестра, вивільнивши з під тісної блузи набубнявілі від молока груди, прикладала до них мініатюрні дитячі губенятка, які хапалися мертвою хваткою за живильне джерело, і обоє зливалися у єдине ціле. Ганнуся подумки уявляла себе на місці сестри, і тепло розливалося її тілом… Поки Ганнуся була студенткою, деякі з її одноліток виходили заміж, вагітніли і ставали молодими мамами – гризли свою, сімейну, науку. Для студентки столичного вузу вони були наче люди з космосу, адже перед нею стояла інша мета – здобути належну освіту. А після того – хорошу роботу, щоб створити матеріальну базу для майбутньої родини. Все по-сучасному, як у американських фільмах. І це у містечку, де у двадцять років дівчина, що не віддалася, – вже стара панна. І навіть живучи вже кілька років з чоловіком все ще вагалася – придивлялася, занадто серйозним був крок: чи вартий він бути батьком її дитини, чи відповідально до цього поставиться?.. … Про те, що вагітна, Ганнуся дізналася від… екстрасенса. А сталося це так: приїхав з Києва якийсь іменитий лікар, якого запросили до участі у програмі «Допомога дітям Чорнобиля». Прибув він з цілою свитою асистентів, розташувавшись у міській лікарні. – Ану-мо, Ганночко, йдемо до дохтора на прийом, – кликала похилого вже віку сусідка, – кажуть, світило із столиці приїхало, та ще й володіє якимись екстрасенсорними здібностями… – Не йду я, тітко, та й не болить мене нічого. Соромно якось перед справжніми хворими. – То хоч дізнаєшся, чим хворітимеш років через п’ятдесят. Ходімо, бо я сама ганьблюся, – вмовляла тітка Ганнусю, і та таки згодилася. Сусідка вийшла від «дохтора» з цілим переліком болячок, а у Ганнусі виявився остеохондроз (воно й не дивно – годинами корпіти над журналістською писаниною). Одразу ж лікар призначив масаж. – Обережно. Як будеш з нею працювати, плід не пошкодь, – почула краєм вуха Ганночка розмову лікаря з масажистом, який приймав тут же поряд, у сусідньому кабінеті. «Може, це не мене стосується?» – подумала вона, і безбоязно віддалася в руки асистента столичного світила. Але випадково почуте не давало спокою. Після сеансу Ганнуся вернулася до лікаря з німим запитанням в очах. – Дівчино мила, ти скоро мамою будеш, – сміявся той, – та до гінеколога йти ще зарано. Занадто малий термін, щоб розпізнати. Тижнів за два підеш. Так ось чому той дивовижний предмет у його руках, що нагадував мініатюрні металеві ваги, на яких зважують золото, і вів себе спокійно, рухаючись вздовж тіла, але так активно загойдався на рівні Ганнусиного лона. «Боже мій, от так новина! – аж руками сплеснула. – Невже? Невже?!» Вдома вона нічого не сказала. Вирішила почекати два тижні, щоб упевнитись у правдивості діагнозу. Але факт залишався фактом. І щасливішої за Ганнусю не було. Як-то вона, Ганнуся, стане справжньою мамою – не ляльчиною, не собачою, не племінниччиною, а най-найсправжнісінькою? Всі сумніви, які не раз роздирали її творчу неспокійну натуру стосовно доцільності людського існування, зникли самі собою. От для чого людина народжується – щоб дати життя собі подібному, відчути радість від того, що те – народжене – тебе потребує, без тебе не виживе, і ти можеш всім своїм нутром і єством повністю віддати себе йому. Носила Ганнуся свій живіт, як олімпійську нагороду: ніколи в житті вона так не пишалась собою, навіть отримуючи червоний диплом в університеті, чи стоячи перед вівтарем у казково гарному весільному вбранні… … Кажуть, що вагітність забирає у жінки красу. Це неправда, і ніколи не вірте цьому. Ганнуся розцвіла, як ружа, і личко її, завжди бліденьке, запалало здоровим рум’янцем, в очах засвітилися вогники, груди налилися зрілістю, постава сповнилась статечністю. То вже була інша Ганнуся, не та, яка з двома кісками навсторчки (Пеппі-довга панчоха) гасала, як фурія, а сусіди лиш скрушно хитали головами: «Ну коли ти вже угомонишся, дівко?» … І коли кажуть, що вагітна жінка перестає бути цікавою для чоловіка, теж не вірте. За Ганнусею кожен обертався із захопленням. – Яка ж гарненька! – чула вона за спиною. – Така молоденька (це у мої двадцять п’ять), а скоро вже мамою буде… – І дав же Бог щастя цвісти отак перед пологами… І ще багато добрих слів чула вона услід від чоловічої (рідше – від жіночої, заздрісної) статі. І щасливо усміхалася, подумки виправляючи фразу: «То не мені Бог дав, а нам, бо нас уже двоє». І гладила себе по округлому животику. А потім, коли той, що всередині, настирливими поштовхами вже давав рішуче про себе знати, вимагаючи спілкування, Ганнусі стало вдвічі веселіше, бо вона вже мала співрозмовника. – Ну як ти там, чадо? – промовляла вона до власного живота. – Тісно тобі? Волі хочеться? Скоро вже, трішки ще потерпи. Я тобі зараз молочка дам, щоб вистачило сил на світ Божий вибратися, – і випивала одним духом склянку козячого продукту (кажуть, дуже корисний), який щоранку чекав її під дверима у дарунок від знайомих з передмістя. … Частенько думала, яким він буде – вже ж бо знала, що носить під серцем хлопчика. Снився їй у білосніжнім звитку, чорнобровий, чорноокий – такий, як вона сама, і не знала, куди дітися від того щастя, і не хотіла прокидатися… «Як все просто, – думала вона, – як просто, виявляється, бути щасливою». І є, виявляється, речі, попри які все інше, що тебе оточує, відступає на другорядний план. Те, що раніше розчулювало, здається смішним, те, що здавалось трагедією, виявлялось таким собі дрібним непорозумінням, порівняно з тим великим щастям, яке вона носила у собі. Приходячи на огляд у жіночу консультацію, ретельно придивлялася до таких, як вона, вагітних жінок. Чи відчувають вони те саме? Чи то тільки вона, виняток, віддалась своєму лону всією душею і тілом. «Я» вже не існувало, було тільки «Ми». І вже зовсім не думалось про те, що пологи можуть бути важкими, що трапляються ускладнення, що стаються деколи і трагедії… Про це все не хотілося думати. Єдине, що було – це відчуття Велетенського Всеоб’ємного Нескінченного Материнського Щастя… … Вперта муха, за черговим разом вдарившись у чисто вимите вікно, упала на стіл і замовкла. Напевно, знепритомніла. «Нарешті, цілковита тиша, – подумала Ганнуся. Її змучені повіки потихеньку закривались, але мозок ще вперто доганяв вже розмиту, без чітких обрисів думку. – Треба спочити, бо за кілька годин принесуть його – моє дитя… Ціле життя я чекала цієї миті…» * * * … Виснажений після важкої ночі лікар низько схилився над Ганнусею, тримаючи її руку в своїй у пошуках пульсу. Обережно поклав Ганнусину руку на ліжко і швиденько, аби ніхто не помітив його професійної слабкості, ковтнув сльозу, що викотилась з-попід окулярів і заблукала у скуйовдженій густій бороді. – Зафіксуйте годину смерті: 7.15, – сказав він розгубленій медсестричці, і, прикривши простирадлом обличчя, на якому застигла ледь помітна щаслива посмішка, що не сходила з Ганнусиних уст усі дев’ять місяців, вийшов із палати… Про жінку, яка любила мріяти, про Різдво i про Прекрасне Яскравим сонячним сяйвом заграла вранці її кімната… «Сьогодні має статися щось Прекрасне, – подумала вона, і сама у це не повірила». Бо сонце світило у її вікно досить часто, а Прекрасного не ставалося нічого… Та дарма. Прокидатися у сонячній кімнаті і в гарному настрої – це вже половина успіху. … Простягнулася, мов кішка, у ліжку, остаточно прийшла до тями після глибокого сну. Як завжди, намагалася згадати, що снилося – щоб співставити з народними прикметами, і, як завжди, не згадала. Кілька фізичних вправ (піймала себе на гадці, що могло їх бути і більше), йогурт, кава… Це був звичний ритуал, який відбувався щоранку автоматично і змінити його могла б хіба якась світова, не дай, Боже, катастрофа. Коли аромати духмяної арабіки почали насичувати кімнату за кімнатою, майнула думка: – Занесу-но я свіжої кави старенькій сусідці. Їй, вочевидь, вже запахло. Тільки ж потрібно це зробити як завжди тихенько, аби її дідо не чув і не бачив – лікарі ж бо заборонили їй пити каву. Але побачивши її блаженний вираз обличчя при священному дійстві кавопиття, розумієш, що саме воно є змістом її існування на вісімдесятому році життя. – Дай, Боже тобі здоров’я, дитино (то нічого, що у «дитини» вже своя доросла дитина), – зраділа тітка Маргіта, побачивши її на порозі з горнятком запашного напою. – Дай, Боже, тобі, дитинко, щастя та гарних свят. За бабу стару ніколи не забуваєш, – і вмостившись на обледенілому ґаночку, смачно і голосно сьорбала. Скоївши цей «злочин» стосовно вітчизняної медицини в ім’я маргітиного сенсу життя, вона, задоволена, побігла назад до хати збиратися: попереду – насичений день. Навела марафет, туго зачесалася, нашвидкуруч, як завжди, поснідала і закружляла, мов білочка, у своєму щоденному колесі… Найперше помчала до видавництва, де вже пашів друкарською фарбою стос її щойно виданої книжки (пахощами свіжі сторінки нічим не поступалися ранковій каві). Для неї це був величний і урочистий день – щось схоже на народження дитини. Директор видавництва зустрічав її у дверях: – Зайдіть-но, шановна, до мого кабінету, – і недвозначним жестом спрямовував у потрібному напрямку. – Є до Вас у мене розмова. У серці якось дивно замлоїло, а здогадатись про зміст розмови крізь товстелезні скельця окулярів директора їй не вдавалося. Отже, заповзла до кабінету, наче сполохана миша. – Така ось у мене до Вас справа, – довго починав він, час від часу покректуючи, покашлюючи, похекуючи і поправляючи окуляри, які від ваги скелець постійно сповзали з носа. «Мабуть, якісь чергові проблеми – чи зі збутом літератури, чи з організацією книжкового ярмарку, або з ним самим, – прокручувались кольоровим мультиком її думки». – Так от, шановна, – нарешті він почав формулювати свою думку. – Оскільки Ваша книга стала переможницею на щорічному конкурсі кращих видань року, а пишете ви багато, талановито і плідно, то ми всім колективом вирішили фінансувати вихід Вашої книги у світ. – Скельця його окулярів переможно сяяли. Він задоволено дивився, як розгублена посмішка розтікалась по моєму переляканому обличчю. «От тобі на! Та це ж супер! Це ж прекрасно! – Вона розцілувала спантеличеного від такої реакції директора в обидві щоки. – Оце так подарунок до Різдва! Адже це так важливо, коли люди йдуть тобі назустріч. Це означає, що у ній вбачають перспективу, а може й значущість для всієї української літератури…» Як завжди, в такі хвилини крила її сягали найбільших широт і висот, і фантасмагоричні думки не давали опуститися на землю. А мріяти вона дуже любила, бо там, у мріях, їй відчинявся зовсім інший світ, далекий від реального. То було все одно, що перебуваючи у якомусь брудному смердючому шинку, уявляти себе принцесою. Чи, приміром, знаходячись на якомусь недоречно пишному застіллі і спостерігаючи за людськими шлунками, що поступово набрякають від неймовірної кількості страв, уявляти себе волонтером, що рятує чорних діток від голодної смерті у якійсь із африканських країн. Чи, уявляти, наприклад, біля входу на міський ринок каліку, з яким випадково заприятелювала, і який, виставивши культі на заледенілий від морозу хідник, примудряється посміхатись, забачивши її здалеку. Його вона уявляла на якомусь із західних курортів, де вона спостерігала за капіталістичними інвалідами: гуртом вони виїжджали із спеціально облаштованих автобусів у феноменально зручних кріслах на колесах (оце насправді фантастичне досягнення науки і техніки!). Вони цілком забували, що є каліками, і без жодних перешкод подорожували цілим світом. Словом, коли вона починала мріяти, то злету її думки не було меж – головне вчасно повернутися на землю. І Вона летіла з видавництва далі, адже потрібно було встигнути ще безліч речей, до яких зовсім не пасував стан нірвани: заїхати до мами в лікарню, закінчити недописаний есей у новорічний номер газети, де працювала кореспондентом, заскочити на базар за ялинкою – на носі ж бо свята, і чи не у кожного красується у вікні пишна красуня. Подаруночків купити усім… А, власне, кому? – мамі та й синові, який не знати чи приїде зі столиці, – там він у консерваторії вчиться. Але даруночок можна оказією передати. Похапцем пригадала далеку дівочу мрію: мати велику родину – трійко дітей, з десяток онуків, і всі вони з’їжджатимуться на Різдво до рідної хати. І вона – мама серед мам – від того великого материнського щастя накриватиме усій громаді гостину з дванадцяти страв, і пахнутиме у її, нехай і міській, оселі соломою, привезеною з села кимось із дітей… І буде під ялинкою купа подарунків, закутаних у блискучий шурхий папір, який її змалечку притягував, немов сороку, своїм глянцем. І кожен шукатиме свій пакуночок, і очі дитячі блищатимуть від щасливого захоплення, а її – від щасливих сліз… … Так не сталося. Але хто знає – може, все ще попереду, зараз модно народжувати пізніх дітей, а пакуночок синові у столицю вона все одно надішле… Похапцем дописувала новорічну статтю у редакції – номер вже здавали в друк. Похапцем віншувала колегам гарних різдвяних свят і, вже пхаючись у переповнений, як завжди у передсвятковій гарячці, автобус, ледь вчула, як дзвонить захований під шубою телефон. Видобула його на світ Божий, і синів голос – рідний і радісний – оповіщав: – Накривайте стіл, мамо, їду з різдвяним концертом додому. Отже, на свята будемо разом. – Це просто прекрасно, – репетувала вона у телефонну трубку, перекрикуючи автобусний гамір. – Чудово, сину, я й бабуню намагатимусь з лікарні додому забрати… – На черговій вибоїні всіх добряче трусонуло, пасажирів утрамбувало, наче оселедців у бочці, і зв’язок перервався. – От і добре, – посміхалася вона до себе. – Який він все ж таки молодець. Приємно, коли сином пишаєшся… Запах лікарні її завжди лякав і відштовхував. Тут її уява будувала одразу власне майбутнє – у загальній облупленій палаті, яка потребувала ремонту вже років тридцять, на рипучому металевому ліжку (рештки совдепівських років), серед застояного смороду медикаментів і сечі… Словом, радісна перспектива. Йшла найперше до головного лікаря з проханням забрати маму на свята. Згодився охоче – ходячих хворих відпускали, щоб менше клопоту було на Різдво медсестрам. Несла мамі дві радісні звістки: і те, що свята зустрічатиме вдома, і те, що онук приїжджає. Мама тихо всміхалася і гладила їй руку: якби не донька, то давно була б на тому світі… Виходила з лікарні задоволена – все їй сьогодні вдавалося. І помчала далі – за ялинкою, за подарунками і невідомо за чим, але абсолютно необхідним для зустрічі свята. Як підходила до ринку, аж зойкнула, побачивши здалеку свого приятеля без ніг. Не могла повірити своїм очам: той сидів у новісінькому, з блискучими нікельованими ручками кріслі (достеменно таке, як їй уявлялося колись), і його дбайливо закутані культі опочивали не на промерзлому картоні, а на м’якому сидіннячку. – Оце так новина! Прекрасно! – Аж сплеснула руками. – Лишень не кажіть, що то Дід Мороз на трійці білосніжних коней опустився до вас з небес з таким подарунком. – Дід Мороз ні, але Міжнародна асоціація інвалідів про нас подбала, – сміявся він, задоволено поплескуючи крісло по підлокітниках, наче старого приятеля. – Як Вам мій всюдихід? – і він щасливо демонстрував, як миттєво спрацьовують коліщатка при найменшому фізичному зусиллі. – Тепер я вже на висоті! – зробив він логічний висновок, змірявши відстань від асфальту, на якому просидів півжиття, до сидіння, що здавалось йому троном самого царя. – Я вас вітаю, – раділа вона. – Це справжній подарунок на Різдво, – і летіла вже далі за ялинкою, за подарунками і казна-чим… … Додому тяглася голодна і змучена, ялинку залишила за дверима, обкутавши оземок вологою ганчіркою – завтра вже її встановить і причепурить… … Вмикала телевізор, набирала воду у ванну, готувала вечерю… – От так – кожен день, – думала собі, – не встигнеш схаменутися, як життя пройде, а тоді замислишся як жила, для чого жила, та буде вже пізно… Суєта суєт, та й годі… Простягла втомлені ноги на ліжку, брала до рук книгу, але літери розповзалися, бо змикалися очі. Наостанок перед сном згадала, яким сонячним був ранок і віщував їй щось Прекрасне. А день був як день, як всі інші дні у році – клопітний і насичений… І де воно нарешті те Прекрасне? Ще подумала, що добре би запам’ятати сон, який їй сьогодні присниться – напередодні бо Різдва всі сни мають бути віщими. І покотилася-покотилася десь у потойбіч у блаженному спанку… * * * … А Прекрасне скрутилося калачиком попід дверима і теж тихенько захропіло, вщент розчулене тим, що протягом дня його так ніхто і не помітив… Наближалося Різдво… Метаморфоза Я проживаю своє життя у двох вимірах. Воно, може, звучить трохи дивно, але так і є. Один вимір – реальність. Хоча це річ дуже умовна, бо ніхто з нас насправді не знає, що воно таке. Інший вимір – це сни, що здаються не менш реальними, але набагато зрозумілішими і яснішими, ніж розмита буденність. Враховуючи, що людина майже півжиття просипає, дуже важко встановити межу між тим, що тобі сниться і що відбувається насправді. Це мене збиває з пантелику, і частенько я потрапляю у безглузді ситуації, над якими сама ж опісля і сміюся. Присниться мені, приміром, сон, що я маю зустрітися з певною людиною. Я начебто добре знаю цю людину. Я знаю, як вона виглядає, у що вбрана, як розмовляє, і, взагалі, чим дихає. Я усвідомлюю, чому ми маємо зустрітися і де, що ми будемо обговорювати, куди зайдемо на каву, відчуваю вагомість нашої зустрічі і передбачаю бажаний результат. Тобто це – цілком реальне службове побачення. Я ретельно готуюсь до зустрічі, приходжу на домовлене місце. П’ять хвилин стою спокійно, наступних п’ять поблажливо думаю, що інколи обставини спонукають до спізнення. Ще п’ять хвилин терпляче намагаюсь нічого поганого не думати, і врешті-решт роблю висновок, що людина, на яку я чекаю, не вижила б в умовах капіталізму через відсутність пунктуальності. Йду геть. І тільки згодом починаю усвідомлювати, що насправді тієї людини не існує, що це – плід моєї уяви, мого сну, причому реальний до таких подробиць і деталей як одяг, час, місце зустрічі. У таких випадках варто замислитись, принаймні, про дві речі: умовність свого існування та необхідність звернутися до психіатра. І все це відбувається у той час, коли я частенько не впізнаю на вулиці реальних людей, з якими сиділа за одним столом, перебувала разом у товаристві чи за інших обставин, завдяки яким вони мене добре знають. А потім десь у місті сіпають мене за рукав і допитуються, не знаючи, чи ображатися, чи сприймати мою поведінку за жарт: – Привіт, ти чому не вітаєшся? Зазналась, чи що? – І я розгублена, бо не зазналась, а просто не впізнала: «… Вибач, я погано бачу». – Хоч бачу я ще досить пристойно. Та людини не знаю, хоч убий, ні звідки, ні як її звати. Тому мене пригнічують питання, поширені серед мешканців провінційних містечок: – Ну що, була на гостині? Що їла? Що пила? У що була ґаздиня вдягнена? А як там у них вдома? – і тому подібне. Що я можу відповісти на це? Я ж бо не пам’ятаю, у що була вдягнена сама, а скоро можу забути власне ім’я і дату свого народження (це вже буде останнє). То де ж реальність виміру нашого існування? Існує тільки умовність. Та я напевне знаю, що ТОЙ світ нічим не гірший за цей. І я б не проти поміняти їх місцями. Єдиний недолік існує лишень у ТОГО, другого, виміру: якщо у цьому світі ти хочеш когось побачити, ти йому просто телефонуєш чи заходиш на горнятко кави. А ТАМ ти не можеш викликати кого хочеш жодним штучним шляхом, аж поки він сам не прийде до тебе уві сні. Так чи інакше, треба бути обережним у використанні свого другого «я», бо у ТІМ світі тебе сприймають такою, як ти є, а у цім – запишуть до божевільних. А ще як зізнаєшся, що інколи ті світи переплітаються і утворюють метаморфози, то… Якось мені приснився чудернацький сон: сидимо ми нашим великим гарним товариством у мене в хаті за круглим столом – мої іменини. Піднімаємо келихи. Лунає тост: – За твоє щасливе майбуття! За те, щоб тобі нічого не треба було робити, аби воно прийшло. Ти просто не думай ні про що, наберись терпіння і чекай. Воно саме до тебе прийде. Воно вже на шляху до тебе… Тост мені здався трохи задивним, навіть як для сну. Може, навіть недоречним, бо для щастя, я гадала, у мене все є, і тому Бога ніколи не гнівила, дякуючи йому за те, що маю. Цікаво тоді, яке ж таке щастя? Всі осушили келихи, ніхто не супротивився почутим словам. І тут пролунав дзвінок. Хтось чужий (свої вже сиділи за столом) стояв за воротами і настирливо вимагав відчинити. Всі принишкли – це справді виглядало, мов якесь провидіння. Я пішла відчиняти. Під парканом стояв молодий чоловік і всміхався так, наче ми знаємося сто років. Високий, чорнявий, весь сяючий, – гарний, як у справжньому казковому сні. – Я зайду ненадовго. Ви ж мене чекаєте? Я не відмовила. Я сказала: – Безперечно. Ми будемо дуже раді. Він увійшов, і все товариство роззявило від несподіванки рота. Він зрадів, що тепло і людно. Присів біля каміну. Я налила йому вина. – Тут так добре і затишно, – сказав він. – Я цілий світ обійшов. Стомився. Я звідси, мабуть, вже нікуди не піду… І на цьому сон урвався… З тих пір минула вічність. І за ту вічність багато пережилося. Деколи вона мене тішила, деколи, мов окропом, обпікала шокуючими несподіванками. Незмінним залишалося одне – два простори. Два простори мого земно-неземного існування. А я так до цього звикла, що якби мене хтось запитав, у якому з просторів комфортніше – я б не на жарт замислилась. Мені подобається одночасно проживати два життя… * * * Наближався Новий рік. Точніше, був уже на порозі. Але він не нагадував мені зимового свята. Снігу не було. Морозу також. Здавалось, от-от почнуть випинатися, як гриби після дощу, проліски. У повітрі пахло весною. Деякі дерева забрунькували, і це було погано – старші люди скрушно хитали головами, мовляв, вдарять морози – пропадуть і абрикоси, і персики, і весь урожай. Народ істерично закуповував штучний сніг у пластикових пульверизаторах, аби притрусити ним свої ялинки – наче він міг замінити справжній. Застудився син, і мене огорнув подвійний сум. Сум, що він хворим зустрічатиме свято, заздалегідь накупивши гучної піротехніки (пристрасть до феєрверків у нього була змалку і передался від діда). Тепер цей арсенал петард, вибухівок і сріблястих ракет залишиться несхоснованим. І шкода, що зостанемося у свято без товариства, якому теж заздалегідь і ретельно готували даруночки під ялинку. – Нічого, – заспокоювала я розчуленого малюка. – Ти видужаєш, і ми влаштуємо справжнє свято. Змайструємо казкові костюми, назбираємо дітлахів і підемо колядувати – попереду ж Різдво… Я метушилася біля столу – всі синові улюблені наїдки були зосереджені на одному метрі причепуреного святковою скатертиною овалу: канапки з червоною ікрою, оселедець, замаринований власноруч, фаршировані тунцем яйця, шиночка, оливи з анчоусами… І у центрі – свічка… Та особливого захоплення у дитячих оченятах не було – ми однаково любимо у свята товариство. Вмостившись поряд на дивані, я – сидячи, він – лежачи, ввімкнули телевізор, запалили гірлянди на ялинці, і зі словами «Завжди так не буде!» приготувались зустрічати Новий рік. Та хтось прийшов раніше. Пролунав дзвінок. Той Хтось настирливо вимагав, аби йому відчинили хвіртку. Ми переглянулись – гостей не чекали. – Може, Дід Мороз? – пожартувала я, а сама подумала: – Непогано було б. І настрій би відразу піднявся. Чому не може бути, як у казці? Натомість за парканом стояли двоє. У одному з них я впізнала старого приятеля ще з часів, як разом «попід стіл пішки ходили». Тепер, коли комусь із нас буває скрутно, йдемо порюмсати одне одному в жилетку. А другий… Це був він – ТОЙ. Той, якого я бачила колись дуже давно уві сні. Високий, чорнявий, від нього промінило невидиме іншим світло. Я відразу його впізнала. І мені стало смішно, адже він про це не здогадувався. В одній руці – шампанське, у другій – цукерки. – Ого! Якими шляхами? – Я зробила вигляд, наче нічого не трапилось, хоч привід для здивування був чималий. Свого дитячого друзяку я вже не бачила років зо два. – Ось, – сказав він, – приїхав до мене приятель здалеку погостювати, і ми вирішили привітати тебе з Новим роком. Впустиш? Я не зізналась, що приятеля давно знаю, а мовчки жестом запросила до хати. Мене вже важко чимось здивувати. – Мамо, гості?! – Синові очі засяяли радістю: дуже не хотілося йому ковтати в самітництві ліки, а по дванадцятій вкладатися спати. – Мамо, ура! Я вже майже здоровий! Новий рік починається! Будуть танці!.. А ТОЙ, чорнявий і високий, всередині весь аж світиться, присів коло каміну, та й каже: – Тут так тепло і затишно, і не хочеться нікуди йти… Я вже звідси, мабуть, нікуди не піду… Ми зустріли Новий рік разом. І наступний також… Нехай мені хтось пояснить, у якому вимірі часу я живу?… Ми разом вже десять років… А насправдi було так… … Народилась я у Дрогобичі – місті, яке дало нам славного Антонича, що в нього так закоханий Андрухович, і яке не залишило мені ніяковісіньких споминів – адже мені не було й року, як батьки переїхали в Ужгород. Тепер, коли я зрідка там буваю, намагаюся викликати в собі бодай якісь патріотичні почуття. Та мені це не вдається, бо бачу замурзане містечко, де крім старої міської ратуші нема на чому спинити око. А може я просто його мало знаю. Та є недалеко від Дрогобича село Східниця – за перевалом, на окрайку Землі. Там стоїть бабчина хата – сьогодні порожня. Там і поховані мої бабця і дід – Катерина та Віктор Гаускнехти. В дитинстві я думала, що у Східниці закінчується світ, бо жодна дорога далі нікуди не вела. То вже згодом, коли східницька «нафтуся» дала про себе знати, набудували там пансіонати, оздоровчі комплекси і, звичайно, дорогу. А тоді, коли батьків старенький «Москвич» пахкав-кректав, долаючи гірське бездоріжжя, півсела збігалося подивитись, що за панство завітало власною автівкою. …Дідуся я пам’ятаю слабо: він помер, коли мені було п’ять років. Одне, що я знаю напевне, – він був дуже добрим і страшезно мене любив. Я пригадую його ще не зовсім хворим, коли він ставив мої маленькі ніжки на свої ступні і так розгойдував. А мене це понад усе бавило. Потім, коли він вже не вставав, я любила сидіти біля його ліжка, а він, намагаючись встати, просив у мене ціпок, вказуючи на смугастий домотканий покрівчик. Дід думав, що то палиця. Якось перед смертю попросив води. З дорослих поряд нікого не виявилось, а я стрімголов до відра з нафтусею. Капали дідові сльози у горня. – Янцю, дитина мені води подала, – казав він мамі і цілував мене у чоло. … На цвинтар мене не брали, як не беруть і дотепер. Вважали чомусь, що мене, занадто чутливу, треба позбавити зайвих душевних хвилювань. Начебто я й без цього не розуміла, що дідусь помер. … У тій Східниці в мене залишилось ще багато рідних людей. Це тітка Марися, бабина сестра, яка мешкала за кілька хат і померла у дев’яносто п’ять років. А ще вуйко Дмитро, її чоловік, що дожив майже до ста, їхній син – вуйко Влодко, який приїжджав до них частенько з Борислава і який тепер, у свої вісімдесят, виглядає, як огірочок. І, звичайно, бабця, яка року не дожила до дев’яноста, і тому всі вважали, що померла вона дуже молодою (мовляв, сама винна – нічого було у тридцятиградусну спеку іти в поле картоплю обкопувати). Крім тітки Марисі у бабуні було ще кілька сестер, але всі вони доживали до глибокої старості, не спочивши у своєму житті ані півхвилини. … Тітку Марисю я любила більше за всіх – доброта іскрилася з її очей. Не встигали ми по приїзді зайти до бабиної хати, як я вже готувала гостинця з сонячного Закарпаття – винограду, фруктів-овочів у миску, і гайда до тітки. А та вже мене обіймала-цілувала: – Вітунцю, горішків з медом будеш? А молочка – такого, як ти любиш, ще теплого, щойно здоєного?.. У вуйка Дмитра була своя невеличка пасіка, він нею страшезно пишався. І я не забуду ніколи смаку того їхнього меду. Вуйко був людиною високоосвіченою. Принаймні, не було у східницькій бібліотеці книжки, яку б він не прочитав. Кожного дня він вдягав чисту сорочку, підкручував білосніжні вуса, вмощувався біля радіоприймача, уважно слухав, що робиться у світі. Потім начіпав окуляри і читав пресу. Після чого дуже любив дискутувати на політичні теми, був би лишень співбесідник. Він і мене привчив бігати до бібліотеки і ховатись з книжкою десь на лузі серед буйнотрав’я, щоб ніхто не знайшов. От де починались мої університети! Саме вуйко Дмитро надихнув мене, десятирічну, писати документальну повість (не оповідання, не щоденник, а саме повість!) про історію східничанців. З яким ентузіазмом та цікавістю я записувала всі оповідки, безліч яких зберігалось у вуйковій голові ще з часів Першої, а потім і Другої світової війни. І про те, як, будучи призваним до війська, жодного разу не зміг вистрілити у людину, а все цілився мимо. І як тяжко переживав часи – чи то Австро-Угорщини, чи то Польщі – Бог знає, що довелося вистраждати, аби вижити і зберегти сім’ю… Ходила я і по інших родичах, розпитуючи про їхнє життя-буття… Та й бабуся полюбляла згадати минуле. Деякі з тих історій я пам’ятаю дотепер: і як любила чепуритись у молодості, як виграла титул королівни на балу, з’явившись у сукні, від ніг до голови оздобленій бісером. І як у голодні роки вимінювала хутра та коштовності на міх муки чи цукру. І про те, як за польської окупації ходила просити за діда, щоб не розстріляли разом з «українським хлопським бидлом», як їх тоді називали. На колінах повзала, ноги цілувала… Не знати, що врятувало тоді дідуся, який, будучи чехом, приїхав з Моравської Острави на роботу і залишився у цих краях. Чи його досвід і знання нафтового промислу пригодилися на багатій на чорну ропу землі, чи спричинилася бабчина любов, але дід осів у Східниці назавжди. І скільки б його ночами не відводили у буцегарню озброєні конвоїри, він завжди повертався додому. Не знати, де дівся мій жовтий загальний зошит з дописаною історичною повістю, але все, про що там розповідалося, було достеменною правдою! … Отже, до бабусі нас із старшою сестрою відвозили кожного літа. Сестру бабця любила більше – і я це боляче відчувала. Ще б пак – до п’яти років її виховували у селі, а я вже була дитиною міською. І які б каверзи не робила моя сестричка, все сходило їй з рук: і брудний рушник у відрі з водою, і розкрита навстіж хвіртка, і кури на вулиці, і обірвана до останнього яблунька, хоч плоди ще не доспіли… Але то була бабчина дитина, а я – мамина. Так чи інакше, бабцю я дуже любила. І дотепер, хоч померла вона, коли я носила під серцем свого Іванка (а йому вже тринадцятий), вона мені частенько сниться – гарна, усміхнена, весела. Чи під жасминовим кущем перед хатою, де ми полюбляли збиратися на лавці ввечері і теревенити. Чи перебираючи мої пальчики перед сном, приговорює приказку-лічилку: «Горосьо, бобосьо, бобичка, пшеничка, а той старий дідище – фур за плотище!» (так я пізніше сина присипляла), чи ще якось – але завжди бачу її доброю і спокійною. Я гадаю, вона відчуває на тому світі, як я її любила… Були у мене в тій Східниці також друзі. Це Ромчик і Юрчик – мої двоюрідні брати, дурнувата Олька – сусідська дівчина, яку, не можу збагнути чому, так називали. Може тому, що була дуже крикливою, і вічно верещала (насправді вона виросла нормальною і навіть симпатичною, і живе зараз десь у Прибалтиці). Що нас могло поєднувати, не знаю, очевидно, тільки вік. Але ми гасали, збирали яфини, гралися у хованки і ще бозна-що, не звертаючи уваги ні на непідтерті шмарклі, ні на діряві штани, словом на те, що відрізняло дітей сільських від міських. Нам було добре. І тепер, коли я зрідка буваю у Східниці, щоб піти на цвинтар до дідуся й бабусі (може, раз на рік, або й раз у два роки), бачу, як два огрядні, вайлуваті дядьки – колись шмаркаті Ромчик та Юрчик – вовтузяться у тітчиному обійсті, сіно складають чи в городі щось роблять, мені смішно й не віриться… Дитинство, агов! Де ти? … В Ужгороді життя було зовсім інше. Не можу сказати, що сіріло невиразністю, але особливо щасливою не відчувала себе там ніколи. Жили ми на п’ятому поверсі «хрущовки» у новозабудованому районі. Щоб дістатись до центру міста, треба було взувати гумові чоботи і, прочвалавши через болото з півгодини, перевдягатися, аби серед людей пристойно виглядати. Деколи в тому районі я показую буйноквітучі дерева синові і кажу: – Ці дерева садив твій дід на суботнику, присвяченому озелененню нового мікрорайону, а ми, малі, тут поряд ошивались. У нашій тісній двокімнатній квартирці від мами з татом нас відділяла тоненька стіночка, позбавлена будь-якої звукоізоляції. В нашій кімнаті стояв старий рипучий диван, на якому аж до сестринського заміжжя ми спали разом: коли поруч, а коли «валєтиком» – як сварилися, а сварилися ми часто. Та дітися було нікуди, і нічого нам не залишалося, як час від часу серед ночі давати одне одному стусана на тій спільній території. Виховувались ми самостійно – батьки з ранку до вечора були на роботі. Тому в часи домашнього антагонізму, коли ми з сестрою не розмовляли по кілька днів, я почувала себе страшезно самотньою. Тепер я розумію, чому сестра мене ненавиділа! Сама ще дитина, вона зобов’язана була мене опікувати – забирати з садочка, пізніше – зі школи, годувати, тобто грати роль дорослої, хоч їй ще самій, вочевидь, хотілося бавитись ляльками. Та це я розумію тільки тепер, а тоді, розчулена, тікала з хати і годинами бродила вулицями, ковтаючи сльози образи і самітництва. А потім, наступного дня, була помста – коли яка. Чи сестра не могла дотягнути мене до школи (а було що йти – через поле, через стару захаращену Минайську, що тепер перетворилась на модерну і бізнесову Швабську, через річку Уж…) Я все робила для того, щоб вона спізнилась на уроки – і мені це вдавалося: сідала в кучугури снігу посеред дороги і заявляла: «Далі я не піду!» На що сестра чвиркала від злості слиною: «Ну, чекай, заразо мала, ти ще за своє отримаєш!» І я отримувала, ще й як отримувала! Потім, коли ми з сестрою стали старшими, у нас вже з’явилася якась спільність, але ті дитячі страждання залишили свій відбиток у свідомості нас обох. Одне, що я знаю напевне – почуття відповідальності у неї було розвинене на всі сто. Пригадую смішний випадок: якось, ще у дитячому садочку, прийшла за сусідською дівчинкою мама. Я, довго не роздумуючи, кажу: «Йду я з вами разом додому, сестра буде тільки рада, що мене не доведеться забирати». І прийшла під зачинені двері. Сіла і навпочіпки просиділа три години, чекаючи, поки хтось прийде. Правда, кликала мене до себе сусідка навпроти: «Чого ти тут, бідна, двері стережеш? Ходи до нас, поки мама з татом з роботи прийдуть». А я соромилась встати, бо дуже хотіла в туалет і піді мною по-зрадницьки розпливалась велика калюжа… А тим часом у садочку здійнявся переполох! Шукали мене по всьому мікрорайоні – весь виховательський колектив на чолі з синьою від переляку сестрою. Це був найгірший день у її житті. Згадую, як страшний сон, свій прихід після цього в садочок. Карали нас люто і за менші провини. Якось запхали мене під холодний душ за те, що у тиху годину я заховала під ковдрою олівці і малювала. Мама дивувалась, де я могла підхопити запалення легенів, а я боялась зізнатися. А тут таке!!! Від вихователів, а пізніше вчителів я чомусь більше потерпала, ніж отримувала виховання. Взагалі, спостерігалася дивна річ – ті педагоги, які викликали симпатію і повагу, кудись згодом зникали. Чи міняли місце роботи, чи йшли на пенсію, чи ще щось. А ті ненависні, завдяки яким можна зненавидіти всю систему освіти загалом, залишались і з’їдали мене до кінця. Причому це відбувалося протягом усіх освітянських років. І коли це ставалося, я не могла порозуміти – чому? Може, ті, нахабніші, виїдали справедливих, спокійних, врівноважених? Так чи інакше, своїх шкільних навчителів я можу розділити на дві категорії: – егоїсти і паскуди, які ненавиділи дітей. Таким не місце на педагогічній ниві, але вони там найдовше затримувались; – вчителі з великої літери, які заслуговували на повагу і мали її від дітей, але перебували у антагонізмі з першими і поступалися їм у всьому, щоб не замаратися. Деякі з тих перших стали згодом заслуженими, обросли чинами та регаліями, люблять себе ще більше, ніж тоді, і ніколи не замислюються, скільки дитячих сердець перетворили на сухі скіпки. Та з якою радістю я зустрічаю декого з тих других (загалом вони вже пенсійного віку) і, побачивши їх через дорогу, шанобливо кланяюсь: «Доброго здоров’ячка, Іване Дмитровичу, як Ваша математика?» А Іван Дмитрович сину моєму на те: – Ого, який хлопчисько виріс. А ти знаєш, Іванку, що мама твоя була найкращою ученицею в школі? Ти пишайся нею і сам гарно вчися. Пам’ятай: математика – королева наук! Математика – математикою, а готувалась я вступити до вузу гуманітарного. Точніше, рішення визріло у класі восьмому, а до того я чітко знала – яку би професію я не обрала (а обирала з трьох – музика, малювання, література), але обов’язково треба стати Великою. Дивно, звідки у дитини могло з’явитися абсолютно цілісне бажання залишити по собі щось вічне, те, що нагадувало би про її існування через сотні років? Найстрашнішим здавалось тоді не те, що колись прийде старість і доведеться помирати (це найбільше лякає дітей), а те, що я можу не встигнути позад себе щось залишити. Безперечно, це дивувало в першу чергу моїх батьків. Як дивувало їх і те, що я почала ходити як сновида по хаті і не могла спати в той час, коли інших дітей годі було добудитися, аби вранці відпровадити до школи. Дивувалася мама і тоді, як я серед ночі йшла до неї з питаннями (а ранесенько їй вставати на роботу): – Мамо, а Бог справді є на світі? А він правда бачить, хто який є насправді, і розбереться, кого в пекло, а кого в рай?.. Мамо, а як помітити шлях у небі, щоб потім, коли ми помремо, наші душі там не заблукали і знайшлися?.. … Взагалі, дивувала я багато кого і багато чим: весь клас і вчительку, коли вставала посеред уроку і йшла геть, заявивши: «Мені нецікаво»; батьків, які не могли зрозуміти, чому, коли я граю на фортепіано, а вони сваряться і гримлять посудом, я переставала грати і зачинялась у своїй кімнаті; вчительку української (а потім і російської) мови, коли почала десь у п’ятому класі писати твори у віршованій формі; педагогічний колектив музичної школи, оголосивши, що кидаю її, провчившись там сім років, бо моя улюблена вчителька Майя Миколаївна одружилася з військовим і мене кинула… Дивувала я багато кого, а сама носила у собі безліч запитань і протиріч, в яких ніхто навіть не намагався допомогти мені розібратись… І тоді я зрозуміла – замість того, щоб все життя з’ясовувати, чому в житті все навпаки, не як у казці – добро якесь хиле та непевне, і ніколи не перемагає, а зло – самозакохане і самовпевнене, і завжди правда на його боці – треба за добро і справедливість просто боротися. І ось тоді почалося! Перше, що я зробила: організовувала страйки, внаслідок яких весь клас ігнорував уроки тих вчителів, педагогічні методи яких здавались нам непрофесійними; стала призвідником бунту в таборі праці та відпочинку, лозунгом якого було: «У соціалістичних країнах заборонена фізична експлуатація неповнолітніх дітей». Внаслідок чого мене вигнали з табору, а нашому класному керівникові довелось нести мою покинуту на знак протесту сапку кілька кілометрів від поля до табору… Жорстокість дорослих породжувала жорстокість дітей. Нас не навчили цінувати одне одного, поважати за те, що хтось умів зробити краще за інших. Пам’ятаю свій приїзд з Всеукраїнського зльоту юних літераторів у Києві. Скільки було емоцій, натхнення. Ще б пак, ті великі люди, імена яких ми знали з підручників літератури, виявились живими, існуючими. І ось вони переді мною, – у своїх автографах з побажаннями щастя і творчого натхнення юній поетесі з Ужгорода – Олесь Гончар, Іван Драч, Микола Сом… Скільки світлих вражень я привезла того разу з Києва – адже мені було чотирнадцять! І я довго не могла зрозуміти, чому клас від мене якось відгородився, і чому мої розповіді про прекрасний квітучий Київ сприймаються так ворожо. Що це було – заздрість, непорозуміння чи просто байдужість? Так чи інакше, коли я їхала вчитись до Києва (а після тієї поїздки рішення стало остаточним) у мене не було ніякого жалю за шкільною партою. Єдине, чого було шкода – марно витрачених років. …Але було щось приємне і світле в ті роки. Зокрема: – художня школа, куди я з радістю і стрімголов мчалася після уроків (дотепер пишаюся тим, що мала змогу пізнавати мистецтво у заслуженого вчителя України Золтана Степановича Баконія); – подорожі, пов’язані з навчанням у художній школі, табір творчої молоді у Попраді (це була моя перша поїздка за кордон у дванадцять років). Пізніше – табір поблизу Сваляви, де збиралися творчі колективи з усього Радянського Союзу і де я зустріла своє перше кохання; – музична школа, саме вчителька з класу фортепіано – мій дитячий ідеал витонченої людської довершеності – голубоока красуня, у яку я була безмежно закохана. Якби мені не поміняли вчительку за рік до закінчення школи, може, мій шлях лежав би до музичного училища. Але сталося так, як сталося. Додавали радості заняття у літературному гуртку «Юний вакарівець» при редакції газети «Закарпатська правда». Найрадіснішим було те, що я могла безкарно пропускати кілька уроків раз на тиждень, мотивуючи це відвідуванням гуртка. Так чи інакше, приналежність до літературного життя приносила мені величезне задоволення. І не тільки тому, що можна було почути те, що пишуть інші. Гурток вів Василь Басараб. Твори наші щотижня друкували у газеті під рубрикою «Юний вакарівець». А Петро Скунць писав відгуки на друковане. Це вже було цікаве професійне творче спілкування. І не біда, що у школі я бачила байдужі до всього світу очі однокласників… Взагалі, існувала якась величезна прірва між тим, що відбувалося у школі і поза її межами. З одного боку, порожнеча, до якої не докричатись, щоб почути бодай якесь відлуння. А з іншого – той глибинний світ, який розвивав і надихав, і так хотілося поділитися радістю від його існування з кимось поза його межами. Хотілося кричати: «Люди, агов! Де ви є?» …Згадувала я вже про табір творчої молоді у Сваляві. Дивовижні спомини. Оаза у пустелі. Привезли мене туди трохи пізніше, ніж усіх інших дітей. Тому так сталося, що місця серед «художників» вже не знайшлося, і мене поселили разом з київським хором «Щедрик». Тому багато часу доводилось проводити з «соловейками». І тільки на художні пленери з мольбертом під пахвою я відлучалась від свого «співучого» колективу. Адже, крім відпочинку, ми мали звітувати мистецькими творами. Ой, що то були за дні! З яким задоволенням ми, співуни, йшли на облюбовану галявину – такий собі лісовий амфітеатр! Розсідались всі на горбочку відповідно до партій і голосів (тут допомогла мені музична школа – знайшли місце і для мене). І линуло через Карпатські гори аж до їхніх київських домівок те рідне й чарівне, що я не раз потім наспівувала собі тихенько на Різдво і просто: Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка, Стала собі щебетати, Господаря викликати… …Крім київського, було там ще чимало колективів. Серед них і ансамбль народного танцю з Північної Осетії, де п’ятнадцять юних чорнявих парубочків відстукували шкіряними чобітками таке, що кров холола у жилах… Ось тут воно і почалося! Таємні відвідини репетицій одне одного, вечірні короткі побачення (адже життя табору текло за розкладом), сльози розставання, листи у далекий Грозний… Смішно. Смішно і романтично… Врешті-решт, ми були дітьми однієї величезної країни, і нам здавалося, що немає нічого неможливого. Адже ми десь зовсім поряд, лише за кілька тисяч кілометрів. Ніхто не знав тоді, що дуже скоро все буде переламано-переділено. І той, хто раніше був радянським, стане колись одного дня іноземцем. …Забирала мене з табору сестра. Несподівано. За кілька днів до кінця зміни. Батьки збиралися їхати на море. А мені не треба було ні батьків, ні моря, і нічого в світі, тільки б залишитись у таборі бодай на день. І тут до мене вперше в житті виявили толерантність. Ні, звичайно, мене не залишили назавжди у тій Сваляві, але до останнього автобуса на Ужгород сестра згодилась почекати. Адже осетинці саме в той день поїхали на екскурсію в замок Паланок і верталися пізно. Гадаю, сестра вперше тоді зрозуміла мене, побачивши, що я вже не маленька. …Ми стали ближчими після цього. І потім, коли ми залишались удвох, стали знаходити спільну мову. Вступали навіть у якісь змови, і я ставала свідком «дорослих» таємниць, що мені дуже подобалось. А та з лукавим вогником у очах мені нишком підморгувала: «Мала, ну ти ж не зрадиш?» …Що старшими ми ставали, то більше я розуміла: мені набагато цікавіше серед дорослих (яким здавалось тоді студентство), ніж серед однолітків. Принаймні, коли ми разом ходили чи на ковзани, чи на якісь вечірки, мені було весело. І вже, домовляючись про наступний раз, сестрі казали: «Не забудь малу взяти…» Ми з сестрою стали приятельками. І мене це бавило – бути в ролі спільника, хоч трішки бути причетною до веселого студентського дорослого життя, у якому вже і танцювалося, і закохувалося, і страждалося… Якось, посварившись зі своїм хлопцем (з ним вона щасливо одружена двадцять років), сестра мене попросила: «Ходімо кудись, просто покатаємось і помовчимо…» І ми сіли у перший порожній автобус невідомого напрямку і їхали довго-довго, аж до кінцевої зупинки за містом. Та нам було байдуже, куди… І я бачила, що сестра плаче, а я, як німа, сиділа поруч і тримала її руку в своїй. Мені довіряли… …А потім почався серйозний етап у моєму житті – підготовка до вступу в університет. Те, що поїду вчитися у столицю, я вирішила давно – ще на згадуваному творчому зльоті, під час екскурсії до Київського державного університету. Ніхто не думав, що скоро прогримить під Києвом Чорнобиль і всі звідти тікатимуть як від чуми, котра несе з собою хвороби і смерть. Тоді я просто стояла перед червоним корпусом і мріяла: отут я буду вчитися через кілька років. І не допомогли мамині вмовляння: «Чого тобі їхати у ту радіацію? У Львові теж є факультет журналістики, таки ж ближче до рідної домівки…» Ні! Рішення було прийняте. Їду у Київ! Бачив би хто, якою я поїхала завойовувати столицю. Провінційне життя накладає видимий відбиток на кожного з нас, тому безпомилково можна відрізнити мешканця великого міста від людини, яка щойно приїхала з периферії. Виглядала я безпомічною рибкою серед столичних акул. Білий у сині горохи сарафан, зшитий напередодні власноруч із залишків тканини, краваточка і очі, переповнені жахом невідомості (пригадується старенький фільм «Карнавал» і Муравйова, яка приїхала в Москву, щоб стати великою акторкою). А по інший бік – діти маститих батьків, корінні кияни, які всім своїм виглядом говорили: «Що ти тут робиш, провінція?» Звичайно, ми всі товаришували за університетськими партами. Але той невидимий поділ існував завжди: діти відомих батьків – Рибчинські, Слабошпицькі, Мостові і діти гуртожитку, які досягали всього важко, самостійно, але настирливо… Не знаю, що було краще – чи бути таким впевненим у собі і знати, що кожен твій крок на день, на рік продуманий, накреслений і безпечний, чи всіма силами намагатися заявити про своє «я», довести свою значущість собі і тим, хто тебе вчить, незалежно, хто твої батьки і звідки ти приїхав. Це було цікаво. І важко. І тоді я зрозуміла в однодення – закінчилось моє дитинство. Закінчилось так стрімко і несподівано, що я не встигла навіть як слід це усвідомити. Не раз схлипувала ночами у подушку, не раз серце рвав відчайдушний крик: «Мамо, хочу додому… Самітно мені тут, дуже самітно…» Але жодного разу цього ніхто не почув: – Алло, все нормально. Сита, успішна, задоволена – лунало у телефонну трубку. …А потім почалося життя. Доросле життя. І зараз ще важко мені проаналізувати, яким воно було, для цього потрібно прожити ще низку років. Було в ньому все: і велике кохання, і ще більше розчарування, і злети, і падіння, і дрібні радощі, і великі невдачі. І напружена робота, і муки творчості, і великі гроші, і бідування, і щасливе материнство, і нещасливе одруження, і настирливі друзі, і повна самотність, і довірливість, і зрада, і об’їжджених півсвіту, і затворництво, і цікаві люди, і депресивна сірість… І все це спліталося – гачкувалося таким вигадливим візерунком, що годі зараз розібратися, що дало свої позитивні плоди, а чого могло би й не бути. Так чи інакше, всі гулі й синці, набиті впродовж років, залишили за собою повчальний слід. І визначення свого глибинного я – те, з чого, власне, ми й починали – це біологічно-психологічне дослідження. Принаймні, я чітко усвідомлюю, що я люблю і не люблю, що мені вдається, а що ні. Я, як лакмусовий папірець, навчилася розпізнавати людей. Може тому їх – справжніх, відвертих, щирих – так мало біля мене. Питаєте, що стало поштовхом до моєї творчості? Хто його знає… Може, той стан одвічної самотності, який переслідував мене з дитинства, спонукав брати олівець і звірятися аркушеві паперу, а не живій істоті, яка вчасно не опинилась поряд? А може, та далека бабчина Східниця зі своїми п’янкими пахощами хвойного лісу і «нафтусі»? З сивовусим вуйком Дмитром, тіткою Марисею, Юрчиком, Ромчиком та дурнуватою Олькою? З старим на горі цвинтарем, де під кожним кущем червоніють суниці, та ніхто їх не збирає, бо на цвинтарі не можна… З двома хрестами, на яких усміхнені дідусь і бабуся дивляться на нас, немовби й не вмирали… Їхнє життя зупиниться на мені – наймолодшій з тих, хто їх пам’ятає, бо мій Іванко вже їх не знав. Одне, що я дізналася напевно: немає більшої в житті радості, ніж дарувати людям те, чого не може дати хтось інший, чим наділив тебе Господь. Не так важливо, що це буде – чи майстерно вистругана з дерева дитяча іграшка, чи теорема Піфагора, чи зварений мамою смачнючий борщ, чи соната Бетховена, зіграна серцем, чи зліплений дитячими руками з піску палац… А чи слово, мовлене душею… notes Примітки 1 Гарна дитина (італ.) 2 Гарна пані, будь ласка, верніться сюди працювати (італ.) 3 Добрий день, сеньйоро Гізелло! (італ.) 4 Як справи? Все добре? Все в порядку? (італ.) 5 Дякую! (італ.) 6 Сеньйоро, Гізелло! Мені дуже приємно бачити гарну жінку в цьому костелі. Та я дуже хочу зробити для Вас щось хороше… (італ.)